Усе в цій школі могло б бути інакше, і вона замість манкуртів на кшталт Барона вже давно випускала б гармонійно розвинутих громадян-патріотів...
Комуністична ідеологія вже давно не панує в нашій школі, а замість неї там фактично немає ніякої іншої. У результаті цього ідеологічного вакууму маємо вже ціле покоління української молоді, яка не сповідує жодних ідеологічних цінностей, окрім “золотого теляти”.
На цьому тлі бадьорі заяви міністра освіти, соціаліста Ніколаєнка про повний, так би мовити, “ажур” в українській школі — просто заяви професійно непридатної людини. Бо підвищення зарплатні вчителям і готовність шкіл до нового навчального року міг би забезпечити сьогодні на місці Ніколаєнка кожен другий завгосп загальноосвітньої школи.
І все ж звинувачувати міністра у відсутності ідеологічного виховання в українській школі не варто. Бо не його провина в тому, що цього виховання й досі немає. Але за те, що на місцях його підлеглі так само, як у старі “добрі” радянські часи, придушують будь-яку новаторську педагогічну думку, пан-товариш Ніколаєнко несе повну відповідальність. І якщо сьогодні спитати з нього за це немає кому, то це зробить згодом саме життя, коли після виходу на пенсію тому ж міністрові доведеться доживати свого віку серед тих “біороботів”, котрих він сьогодні забезпечує вчителями і світлими класами. Оскільки вчителям, які хочуть виховувати замість тих “біороботів” справжніх українських громадян, сьогодні немає місця в школі.
Промовистим доказом цього може слугувати вчительська доля Миколи Аннусова з ледь не найсхіднішого села України — Бараниківки Біловодського району Луганської області.
Село отримало назву від імені свого засновника — запорізького козака Бараника. Сьогодні один із його нащадків, який мешкає у селі свого славетного пращура, ставши великим землевласником, змінив дідівське прізвище на Бароніков. Так, на його думку, більш “благородньо”. А це не що інше, як логічний наслідок виховання в “інтернаціональній” радянській школі.
Із того часу, як Барон (так односельці звуть того манкурта) закінчив Бараниківську середню школу, в самій школі нічого не змінилося. Хіба що зникла керівна і спрямовуюча рука КПРС і оспівування на всіх уроках та в підручниках тієї ж керівної і спрямовуючої. А в усьому іншому — без змін: та ж бездуховність, національна безідейність і стандарти подвійної моралі на кожному кроці педагогічного процесу в стилі “а ля совок”.
Усе в цій школі могло б бути інакше, і вона замість манкуртів на кшталт Барона вже давно випускала б гармонійно розвинутих громадян-патріотів...
Ще на початку 30-х років минулого століття Степан Шевчук приїхав в одне з луганських сіл з Умані для розбудови української національної школи на Слобожанщині. Сумновідомі події того ж десятиліття призупинили його діяльність.
На початку 90-х його внук Микола Аннусов вирішив самотужки продовжити подвижницьку справу свого діда, але вже 1995 року його взагалі змусили піти з Бараниківської школи. Для неї Микола Іванович, із волі керівництва Біловодського райвно, і досі залишається персоною non grata. Відомий репресований учитель Іван Дреєв дуже влучно сказав про подібні факти цькування усього самостійно мислячого: “Маховик сталінської людожерної машини крутиться і ще довго буде крутитися. Я вже втратив віру в те, що він колись зупиниться”.
Ось як розгорталася ця бараниківська драма. Після Першого з’їзду педпрацівників уже незалежної України 1992 року Микола Аннусов, ковтнувши свіжого повітря змін, розробив власну комплексну програму національного виховання, навчання та розвитку дитини, починаючи з дошкільного віку, що ґрунтувалася на працях українських класиків-педагогів Сковороди, Сухомлинського, Ушинського, Ващенка, Русової та інших.
Спочатку Миколу Івановича підтримали Біловодське райвно, Луганський інститут післядипломної освіти і навіть Київський інститут системних досліджень. Але після чергової зміни керівництва Біловодського райвно все це вже не мало для його нової завідувачки Тетяни Степанової аж ніякого значення: “Новшества нам не нужны. Хотите экспериментировать — езжайте назад в свою Россию!” (До цього Аннусов із дружиною як молоді спеціалісти працювали кілька років у Ростовській області, де, до речі, вітали їхнє педагогічне новаторство). Таким чином, пані Степанова відкинула рекомендації Київського інституту системних досліджень щодо створення на базі Бараниківської середньої школи експериментального майданчика для втілення в життя задумів педагога-новатора.
Тоді Микола Аннусов нелегально створив у себе вдома недільну школу, де виховував своїх маленьких односельців за допомогою світу краси природи, гри, казки, музики, малюнка, фантазії та творчості. Авторитет учителя Аннусова серед бараниківців був дуже високим, і батьки охоче приводили до нього кожного недільного ранку своїх дітей.
Микола Іванович ішов з малечею у поле, до лісу, на гору, де діти вчилися слухати музику буття, співали, малювали, вчилися на природі рахувати, читати й писати. Будинок же, який у цей час добудовувала родина Аннусових, отримав від самих дітей назву “будинок радощів”. Його маленькі відвідувачі з гордістю розповідали всім, що вони учитимуться саме там, а не в школі.
Факт сам по собі вельми промовистий. І досі на цьому подвір’ї панує якась невловима казкова атмосфера, хоча “будинку радощів” там не існує вже десять років...
Зате керівникові районної освіти Степановій педагогічна діяльність бараниківського вчителя видалася кричущим неподобством, і вона нацькувала на оселю Аннусових санстанцію — мовляв, невідомо, якими там тістечками хазяї годують чужих дітей. Зрозуміло, що “будинок радощів” у Бараниківці було заборонено.
Півроку Микола Іванович даремно намагався довести на всіх освітянських рівнях цінність своїх ідей. Тоді, як і годиться справжньому новатору, який не бажає працювати за зашкарублими шаблонами, у лютому 1995-го він покидає школу. Тільки його близькі та родичі бачили, як боляче йому було зважитися на цей крок.
Звичайно, діти не могли тоді підтримати свого улюбленого вчителя, який став безробітним. Але їхні батьки не залишили Аннусова без уваги. Його сусід, голова місцевого колгоспу, запропонував йому роботу в іншій галузі й допоміг із придбанням тварин для домашнього господарства.
Ночами Микола Іванович продовжував працювати над своїми педагогічними розробками, з якими на семінари та конференції вже їздила його дружина Віра, бо з колгоспу на такі заходи не відпускали. Це також не сподобалося освітянській “еліті” Біловодського району, і вона не знайшла нічого кращого, як через директора Бараниківської школи Олександра Плясулю нацькувати старшокласників на зривання уроків Віри Андріївни.
Терпець подружжя Аннусових урвався, коли такі, з дозволу сказати, педагоги почали мститися їхній доньці-шестикласниці. До Бараниківки приїхав луганський кореспондент радіо “Свобода”. Після його виступу в ефірі Тетяну Степанову 2000 року звільнили з посади, але звільнили з підвищенням: з того часу вона обійняла посаду заступника райдержадміністрації з гуманітарних питань, на якій перебуває й досьогодні.
Микола Аннусов працював у сільгосппідприємстві до 2002 року, поки воно не розпалося, а відтоді вже став справжнім безробітним і повністю присвятив себе домашньому господарству. Після перемоги Помаранчевої революції, для якої він як “рухівець” і помічник депутата Петра Олійника зробив у своєму районі чимало, сам луганський “губернатор” Олексій Данилов обіцяв Миколі Івановичу повну реалізацію його освітянських ідей.
Але Аннусова досі не допустили навіть працювати у школі під надуманою причиною, не те що надати змогу реалізувати свою педагогічну мрію. Степанова виявилася куди послідовнішою та впливовішою в цьому питанні, ніж голова облдержадміністрації Данилов.
Тепер варто дати загальну панораму освітянських справ у Біловодському районі та в Луганській області загалом, так би мовити, за степановими, без Аннусових.
У Бараниківській школі сьогодні повністю відсутня позакласна робота з учнями, не працює жоден гурток за інтересами. Кільком спробам Віри Аннусової здійснювати патріотичне виховання учнів на трагічних фактах української історії рішуче поклав край директор Плясуля: він написав догану Вірі Андріївні за те, що вона на класній годині повела учнів упорядкувати могилу, де покояться численні жертви Голодомору 1932—1933 років.
Логічним наслідком відсутності системи виховання в сільській школі стало те, що на дискотеку з цигарками і пивом бараниківські діти починають ходити вже з першого класу. У селі росте ціле покоління розумово недорозвинутих старшокласників, що є результатом цілеспрямованого споювання населення на початку 90-х.
Тільки цього навчального року місцева школа позбавилася вчителя фізкультури з дипломом зоотехніка. Чого ж дивуватися, коли на зауваження Віри Аннусової на його фривольне поводження зі старшокласницями учитель-зоотехнік відверто-цинічно відповів: “Я ж раніше працював з тьолками!” Перед його звільненням завуч Наталя Шевченко на педагогічній нараді скаржилася: “Из-за жалоб Аннусовой мы вынуждены расстаться с этим прекрасным человеком”.
Ця цитата не випадково наведена російською, бо Наталя Михайлівна викладає історію в українській школі принципово російською мовою, при цьому при кожній нагоді заявляє: “Я не люблю и не хочу разговаривать на мужицком языке”. Її колега Олена Зосименко (за фахом бібліотекар), яка до школи працювала свинаркою, якось після свого уроку історії зайшла до учительської кімнати, кинула на стіл підручник та істерично вигукнула: “Как я ненавижу этих бандеровцев, а еще нужно о них рассказывать ученикам!”
Без сумніву, ці дві русофілки з радістю сприйняли розпорядження Біловодського райвно про заміну двох факультативних годин на тиждень українського народознавства двома годинами поглибленого вивчення російської мови (чим не русифікація в дії?). На зауваження тієї ж Аннусової завуч заявила: “Что вы хотите, у нас же русскоязычное село!” (Чесно сказати, ми не зустріли в Бараниківці, окрім цих учительок історії, жодної російськомовної людини).
Цікаво, що в цій (є свідчення, що не тільки в цій) школі вивчення зарубіжної літератури обмежується творами лише російських письменників, тому учні позбавлені можливості долучатися до зарубіжної класики.
Луганський інститут підвищення кваліфікації вчителів стараннями методиста Віри Львівни Лоповок організовує щорічні курси для луганських учителів російської мови та початкових класів. Курси проводяться в Ростові-на-Дону, Воронежі та Москві. Набираються великі групи бажаючих підвищити свою кваліфікацію, оскільки наших учителів приваблюють безкоштовні готельні умови, які їм надають, чудове харчування і туристичні маршрути місцями російської слави. До того ж, добрі господарі нагороджують їх на дорогу дорогими продуктовими наборами і методичною та виховною літературою, розрахованою на російські школи.
Відомо, що цими курсами опікується перша російська леді Людмила Путіна, яка дбає про розвиток російської мови не тільки в Росії, а й за її межами. І все це з мовчазної згоди й благословення шановного міністра-соціаліста...
Тож яких громадян матиме Україна через 10—15 років, враховуючи те, що така антидержавна освітянська політика провадиться не тільки в Біловодському районі на Луганщині, а, ймовірно, на ширших українських теренах?
І як розуміти міністра Ніколаєнка, який оптимістично заявляє, що в українській середній школі все гаразд? Усе гаразд у ній може бути тільки тоді, коли по всій Україні такі люди, як подвижницьке подружжя Аннусових, обіймуть керівні посади в освіті замість таких русифікаторів, як Тетяна Степанова. А подібним до Степанової взагалі не буде місця в українській школі.
Олександр Крамаренко, Ірина Магрицька, м. Луганськ, тижневик «Слово Просвіти»
