Записал Алексей Погорелый, специально для газеты «Молодогвардеец»
Жернова геноцида
До сих пор встречаются люди, отрицающие сам факт голода 1932-33 года. Наверное, им страшно. Только кому-то страшно поверить в тот ужас, а кого-то пугает ответственность. Причём кое для кого ответственность может наступить и юридическая. Нет, вряд ли кто-то станет разыскивать минимум 90-летних виновников. Дело в другом. Живы очевидцы, и они готовы свидетельствовать. И попробуйте обвинить этих стариков, жизнь отдавших советским колхозам и «стройкам пятилеток», фронту, наконец — в националистической пропаганде. И чем больше таких вот, бесхитростных показаний, тем рельефнее проступают намерения организаторов голодомора. Из множества разрозненных показаний вдруг проступает железная закономерность, которая, как в научном открытии, отливается в четкие формулы. Или — в формулировки приговора.
Приговор этот — признание голода 33-го ГЕНОЦИДОМ. Преступлением, не имеющим срока давности. А одна украинская партия отсчёт своим съездам демонстративно ведёт с «боевого» 1918 года. В случае юридического признания голодомора геноцидом украинского народа она, как «организатор и вдохновитель», должна быть распущена. Для народа — невелика потеря, а вот её вожди при этом отлучаются от кормушки под названием Верховная Рада. Вот они и пытаются закрывать глазки в предвидении столь печальной перспективы. Если бы только свои… Не отсюда ли в последнее время на Луганщине наблюдается дикая истерика по поводу т.н. «преступлений ОУН-УПА»? О них мы ещё поговорим, а пока обратим внимание на одно неприметное обстоятельство.
Кем бы ни считали воинов УПА, их действия ограничивались Западом Украины. А голодомор коммунисты устроили восточнее. Для Луганщины — в том числе. Свидетели этого преступления ещё живы. И, слава Богу, есть люди, готовые собирать их свидетельства. Им мы предоставляем сегодня слово.
Редакция «МГ»
Голодомор 1932–1933 років на Луганщині
Ірина Магрицька, голова Луганської обласної філії Асоціації дослідників голодоморів в Україні:
— Недостатня увага державних інституцій до повернення народові генетичної пам’яті є причиною того, що згадки про пекельний голодомор у багатьох наших сучасників викликають лиже позіхання. Воно й зрозуміло: незнання не може продукувати ніяких емоцій. У зв’язку з такою ситуацією 1992 року було створено Асоціацію дослідників голодоморів в Україні. Одним з осередків Асоціації є Луганська обласна філія, яка розпочала свою діяльність 2003 року.
Поштовхом до створення осередку були спільні фольклорно-діалектологічні експедиції студентів філологічних факультетів Львівського національного і Луганського педагогічного університетів у села Луганської області. Хоча основним завданням учасників була фіксація особливостей діалектного мовлення і запис фольклорного матеріалу, виявилося, що польові записи дали і цікавий історичний матеріал про трагічні події 1932—1933 років — їх не могли обминути старші інформатори в розповідях про своє дитинство та юність...
Нам відомо, що певну роботу зі збирання архівних документів про голодомор у нашому краї провели працівники Луганського обласного держархіву та обласного краєзнавчого музею — Віра Радзевич і Світлана Казакова. Ці матеріали довелося розшукувати в архівах м. Донецька, бо у 30-ті роки Луганщина була в підпорядкуванні цього міста. За словами С.Казакової, керівництво Донецького архіву не дозволило зробити ксерокопії з усіх документів. І все ж на підставі попереднього аналізу наявного матеріалу дослідниця робить висновок, що за вісім місяців 1932—1933 років кількість населення Луганщини зменшилася на 20-25 відсотків. Найбільше постраждали північні, сільські райони області, де переважає українське за походженням населення.
Нещодавно розроблено відповідну державну програму, яка передбачає впорядкування роботи з дослідження здійснення системи державно-громадської опіки над людьми, які пережили ті страшні часи голодомору, створення музею національної пам’яті. В ході її реалізації при Луганській обладміністрації в липні цього року було створено Координаційну раду з дослідження голодомору 1932 — 1933 років на Луганщині на чолі з тодішнім головою адміністрації Олексієм Даниловим, його заступником Зіновієм Гузаром, а відповідальним секретарем призначено Ірину Магрицьку. До складу Ради ввійшли також науковці, викладачі, студенти, вчителі, представники громадських організацій області. Розроблено спеціальний проект, яким передбачено якнайшвидше обстеження території нашої області з метою запису свідчень очевидців голодомору, бо, на жаль, цих свідків з кожним днем стає все менше.
З людьми, які відходять у засвіти, ми втрачаємо надзвичайно цінну наукову інформацію. Поки що над записом свідчень про голодомор у своїх селах працюють лише ентузіасти — приміром, Віра Аннусова (с. Бараниківка Біловодського району), Олексій Погорілий (с. Проїждже Старобільського району), Василь Каплунов (с. Можняківка Новопсковського району), Володимир Мартинов (с. Новоайдар). Але цього так мало! У зв’язку з цим у нас виник задум тематично обстежити луганські (слобожанські) села і записати на відеокамеру розповіді тих, хто пам’ятає голодні роки. За підтримки небайдужих людей нам удалося це здійснити, і ми влітку 2004 року побували в 65-ти селах Слов’яносербського, Новоайдарського, Біловодського, Старобільського, Новопсковського, Марківського, Міловського, Білокуракинського, Кремінського, Сватівського і Троїцького районів Луганської області. Зроблено 16 годин відеозаписів.
Пропонуємо кілька уривків із розповідей наших земляків, які на власні очі бачили голод тридцять третього (стилістику мови інформаторів зберігаємо).
Журба Єфросинія Стефанівна, 1909 р. народження (с. Паньківка Білокуракинського р-ну):
— У нас у селі 300 душ умерло з голоду, а було 120 дворів... Я б і не знала, так мій чоловік цих людей (і ще був один) — оце як утро, запрягають куней і їдуть собирають. Вирили таку яму, і туди кажен день привозять — п’ять, чотирі.
Корови в нас не було, а була картошка, буряк був (у бідних не брали), і сешки багато в нас — садок гарний, багато було. А оце ніщі кажен день душ 20 проходе. Так я ото достану мисочку яблук із горіща, і їм по тройке, по четверо даю отак. Або буряка кусочок, або як картошинка є зварена, так дам.
А отут у нас через дві хати — вимерли, а отут зараз за нами — дві сім’ї вимерли полностю. У тих, шо дальші, було душ десять, а отут шість було, і всі повимирали полностю. А на нашому краї тут три сім’ї вимерли полностю. А то так умирали — то батько умре, то мати, то там син умре. А на тім краї — там багато вимерло.
— Що люди казали, чому голод був?
— Сталіна проклинали, він душив Україну. Такого голоду ж нігдй не було, як на Україні. У Росії такого не було, у Грузії не було, а на Україні... Хтуйзна, за шо він нас душив — не знаєм...
Гринько Андрій Васильович, 1923 р. народження (народився в селі Шовкунівка Білокуракинського району, але в 17-річному віці виїхав звідти. Служив військовим льотчиком. Зараз живе в Луганську):
— У 33-му мені було 10 років. Страшний голод був. Он захватив не тіки Шовкунівку. А для мене Шовкунівка була як центр окружающого міра.
...Ми каждий день виходили з дідом гаврашків ловить. Дід зробив 10 гаврашоловок, от, і ми по сто штук ловили гаврашків. А тьотки виливали водою. Суслік появляється — його за горло, об зємлю, на кручок і в огонь. Осмалили, кишкі випустили і їли.
А так — умирали люди на ходу. Причому не тільки наші. От возлі скирди на вигоні найшли чоловіка мертвого. Сокира в нього, пилка. Звідкись ішов, наймався робити. Но вмер. А дальше... Баба Гнійка, така красіва женщина, жили з дучкою Ганною і мужом. Голодні совсім були, і она вмерла. Уже сніг розтаяв, винесли її на рядні, положили на возок. А в неї красівиє коси, і косами замітає сліди. А дочка вискочила... на неї був платочок, дочка взяла платочок і побігла в хату. Її чоловік вмер через нєдєлю.
Дід Тарасенко, помню, той вийшов, за забор держався і впав у колодізь, головой уніз, от. Тоді рішили його кішкою витянуть. Кішка — це була такая... з крючками приспособлєніє. І йому під глаз кішка попала — і витянули діда.
А ми... оце лошаді здихали, і їх вєзлі на салазках на скотомогільнік, і почему-то пріказивалі обізатільно полівать карболкой, шоб нє трогалі люді. Ну тьотка моя, Мар’я, і тьотка Олена вітінбра (ветеринара. — І.М.) вговарювали: «Не поливайте, ми ж наріжем!». І ото дохлих тих лошадєй рєзалі на кускі, даже до дракі дохудило. А коні дохли... Ото ж у кулаків забрали, до кучі зводили і не кормили. Вони й не знали, як це робити!
— Куди дівали хліб, зібраний у 32-му році?
— Воно ж все колгоспне було, вивозили куда-то. А давалі на трудодень по 200-300 грам. А дєньгі — токо в конце. А мой батько... три класи закончив, щитався грамотним, його поставили комірникум, ну Боже упасі, шоб он принусив у кармані! — ходілі провіряли. Так мене батько у закром кине, шоб я в штани насипал етіх качанів, от. Я насовал, а трудно йті, і нада било чєрєз забор пєрєлєзть, а ця комсомолка Мар’я Вчорашня поймала мєня на заборє, забрала в мєня ці качани. А когда я вже бил воєнним льотчиком, приєхал і виступал с лєкциєй в колхозє, а ця Мар’я сідєла впєрєді. А я кажу: «Ось ця баба Мар’я... Я чуть не здох — вона забрала в мене качани». Так вона підійшла до мене: «Ти більше не розказуй про це!». «Шо, — говорю, — стидно?».
— Люди не казали про причину голоду?
— Ніхто в політікє тоді не розбирався. Ото сказала Мар’я Вчорашня безграмотна: отак. Ну, думають, це так. Сопротівлялісь только ті, хто жілі зажиточно.
...От єщо інтєрєсниє момєнти. Куда-то дід уїжжали обмінять. Бере самовар, і у женщин украшенія билі — крестікі разниє, медальчики, гроші. Собіралі і вивознлі в Бєлгородскую область, і там міняли на хліб. Привозили оттуда мішок буханок хліба — готового. Там, у Росії, жилі зажиточно. Возили в основному хліб, нада ж було якось вижить, і туда они єзділі...
Записала Ірина Магрицька
А це — записи Віри Аннусової, учителя Бараниківської середньої школи Біловодського району:
...Що ж врятувало частину мешканців Біловодщини тоді, у 1932-1933 роки? Три кінних заводи і два радгоспи на його території, де працівникам видавали по вбогому пайку, а ще те, що поряд — російська Донщина, де голоду не було.
...Село Зеликівка вимерло майже все. Головою сільради в той час була Тетяна Зелик. Недобрим словом згадують її односельці. Саме вона керувала активістами, які забирали в людей усе, навіть сухофрукти, квасолю, гарбузяче насіння.
Згадує мешканка села Розумна Любов Стефанівна: «До одних прийшли, а взяти вже нічого, та вгледіли на городі яму з буряками, шомполом потикали і керосином полили».
Храпата Наталія Савелівна, 1920 р.н. (с. Зеликівка Біловодського району):
— Я сама, дочко, з Зеликівки, вірніше, з чернігівських переселенців. Чимало сімей тоді в 1934 році з кордону Білорусії і України було переселено в східні області — туди, де народ з голоду вимер. Ми там, на Чернігівщині, не голодували... Хліб був... правда чорний... Житній, але вдосталь... Я ж підлітком була і все як зараз пам’ятаю... Як до нас приїхав агітатор на тачанці. В мішках лежали духмяні паляниці з білого хліба. Нам всім — і дорослим, і малим, відламували по шматку білого хліба: „Отакий смачний хліб їдять на Сході України. Землі там повно — родючий чорнозем. А нікому працювати на отакій багатій землі».
Як зараз пам’ятаю: приїхали ми в Зеликівку — ні людини, ні собаки, ні кішки. Нас згрузили в пусту хату. Там в ній і пожитки людські були. На печі кукли тряпчані та солом’яні, брусочки дерев’яні. Видно, що дітки були... гралися...
...Приходить батько з роботи і каже:
— А що, Мотре, тут не тільки того білого хліба немає... Тут і води ніде напитися. Всі криниці мертвими були закидані. Воду на питво з копанок люди беруть.
Батько наш кремезним чоловіком були, а зажурилися... запереживали, побачивши таке лихо. І серцева задуха від всього цього приключилася...
Шаповалов Павло Стефанович, 1921 р.н., с. Бараниківка Біловодського району:
— ...Пам’ятаю, нам дядько з Донщини пуд муки принесли та кажуть матері: „Ти, Тетяно, її не бережи, швидше в діло пускай, бо як довідаються активісти, вигризуть і виметуть...» Мамка дві печі хліба спекли. А він же, хліб, та ще й якщо його не вдосталь, пахне на все село. Ото по запаху й прийшли до нас: „А що?! Ті люди, що в колгосп пішли, з голоду пухнуть, а ти, куркулюга, своїх виродків хлібом годуєш!..»
Та до столу і паляниці в мішок кидати... Та мамка у нас спритні були, і собі хватають паляниці і кидають до нас на піч. Той, що був в блискучій кожанці, та до нас на піч. А наша прабабця, що вже гралися з нами на печі, кострубом його в лоба. Він і поточився назад...
...Батько сліпі ж бо були — нікуди не ходили... А дядьки часто приходили до батька... провідували... поговорити про те, про се... І все зводилося до одного: чому на Донщині, що поряд, люди не голодують? А в містах теж? А в нас гарбою звозять мертвих...
Якось до нас рано вранці зайшов сусід з дитиною на руках:
— Тетяно, у вас, я чув, корова отелилася... Не дай цьому ангелятку померти. Зайшов я до Прокопенків, а вони всі мертві... І воно... Живеньке, ще й пищить...
Взяла мамка його на руки і хотіла руку від рота прибрати, та не змогла. Щільно зціплені зубки прокусили шкіру — дитинка ссала з себе кров... Під вечір немовлятко й померло...
* * *
Марківський район здавна славився родючими землями. Цибуля там така виростала, що однією цибулиною можна було глечик накрити. А садки які були!..
Ось що пригадує Чередниченко Марія Федорівна з села Фартухівка: «Було, припливе до нас через річку управляючий лісоповалу. Мужики хліба просять, а він все мовчить. Потім він видавив із себе: «Нету для вас хлеба, и работы нету... На голодную смерть кинуты вы. Убегайте, если сможете, куда хотите».
Смашко О.Ф. із Гараськівки згадує: «Добре, що по сусідству була Воронізька область, станція Кантемирівка, от і йшли туди люди міняти, просити...».
Д.С.Короленко з Рудівки пригадує: «Мамка не з бідних були, та й рід наш славився рукодільницями. Все виносила мати в Кантемирівку та проміняла на їстівне. А один рушник перебираний був, такий красивий — очей не одведеш. Довго не насмілювалась мати віднести його, але дійшла черга й до нього. П’ять бурячків виміняла мати за той рушник, а з них виявилося три всередині гнилі. Знаю, тоді від досади мамка й заплакали...»
Гончаров Іван Федорович, 1916 р.н. (с. Проїждже Старобільського району):
— 1932 рік був урожайним. Після збирання соняшника людям видали оплату натурою, але потім її відібрали... Люди почали вмирати взимку; особливо багато вмирало весною, коли всі запаси були забрані, поїдені. Мертвих людей звозили в комору на Панському хуторі. Ям не копали, бо земля була мерзла. Коли весною з ям були вибрані кормові буряки, туди почали складати мертвих. Як-небудь їх прикинули землею. Чиясь нога мерзла стирчала із землі, так її хтось одрубав сокирою і загорнув у землю.
Завгосп Ткаченко Федір Гаврилович віз буряки на свиноферму. Я попросив у нього буряка. Він не дав і сказав: «Ти як здохнеш, мене не судитимуть, а якщо здохне свиноматка — засудять».
...На Буграх жила сім’я Іващенка Івана: дві дочки, два сина і дружина. Усі вмерли. Коли дід Верман приїхав забирати трупи, то дочка Тетяна ще була жива. Так він і її забрав, промовляючи і матюкаючись: «Що я, ще й завтра буду їхати сюди? У мене інші лежать!».
Після 1933 року в село Проїждже привезли 45 сімей переселенців з Ярославської області. Вони розмістилися в пустих хатах, де зовсім нікого не залишилося. У колгоспі тоді не вистачало людей, бо все робилося вручну. Переселенці — це Смирнови, Остальцови, Пєтухови, Трубіцини, Сурови та інші.
Ірина Магрицька, голова Луганської обласної філії Асоціації дослідників голодоморів в Україні, «Слово Просвіти»
Голод-33. Розповідають свідки з Луганщини
За твердженням істориків, які працювали з архівними матеріалами, у північних (сільських) районах Луганщини за 1932—1933 роки кількість населення зменшилася на 20—25 відсотків. Свідків — тих, хто пережив український Голодомор-геноцид, стає все менше.
У зв’язку з цим у нас виник задум тематично обстежити луганські (слобожанські) села і записати на відеокамеру розповіді тих, хто пам’ятає голодні роки. За підтримки небайдужих людей нам удалося це здійснити і влітку 2004 року побувати в 65-ти селах Слов’яносербського, Новоайдарського, Біловодського, Старобільського, Новопсковського, Марківського, Міловського, Білокуракинського, Кремінського, Сватівського і Троїцького районів Луганської області.
Із розповідей 80—96-річних інформаторів постає жахлива картина людського горя, окреслюються реальні причини й наслідки загальноукраїнської трагедії.
На основі зафіксованих матеріалів плануємо зробити документальний фільм про голодомор на Луганщині, а за архівними матеріалами, наданими нам працівниками Луганського обласного державного архіву та обласного краєзнавчого музею, видати Книгу пам’яті. Сподіваємося, що наша праця стане скромним внеском у справу державного масштабу.
Пропонуємо розшифрований запис розповіді про голодний 1933 рік (стилістику розповіді зберігаємо).
«Коли люди вмирали, то так плакали та їсти хотіли!»
Мамай Марія Пантеліївна, 1915 р. народження, мешканка села Тишківка Марківського району Луганської області.
— Тоді так було. Начали заганять у колхози. А тоді... Я помню, як приїхали... шо у нас там було у горщeчках — квасолька та ше шось — усе чисто забрали. Забирав актів — такі вибрані були — комсомол і ще там якісь були. Они позабирали все чисто, не оставили нічого. Шо було — все забрали: квасолька, горошок, зeрно, харчі. Хліб они забрали вперед (раніше. — І. М.) увесь, під мітлу, не оставили й жмені — забрали усе. А тоді шо й осталось у горщечках, — і те забрали.
Та Боже! Стіни пробивали, шукали ж, де хліб. Люди ж ото так у сараях перегорожували стіни і засипали туди. Вони там розвалювали, розбивали, і все забирали, до жменьочки, ніде нічого не оставили.
— А люди закопували зерно в землю?
— Закопували, ховали, і ми ховали. У нас на городі тоже — викопали яму, у мішки зложили, — і там знайшли. Ходили щупами отими ширяли-ширяли, і те все вибрали, все чисто. Тоді забрали всю одежу. Шо в нас було? Кожухи, тоді шубейки там суконні, ну, таке ж ото було — приятне, дороге. Тоді ж така мода була. Забрали й те, забрали! Я прийшла із “вулиці” (гуляння молоді. — І. М.), на міні була юпка отласна, міні батько з Кантамировій привіз к Паски, кохточка — і те забрали.
Забирали, понімаєте, грабили, забирали все чисто. Машинка в нас швейна була — забрали, усе чисто. Облагали здорово налогом, поняли? А платить же чим? Там вони чи за налоги забирали? Ну, грабили, забирали. Ой, та не дай Бог!
Тоді чом ми вижили? Ото ж як у нас усе забрали — і худобу забрали... Було в нас три парі... шість волів, дві корови, пара кoней, тридцять овець, і таке там — гуси, индики, 22 десятини землі було, поняли?
— І хто це все обробляв?
— Сами обробляли, худоба ж то була!
— Сім’я велика у Вас була?
— Тринадцять душ, дітей було дев’ять. А тоді... при нeпові (неп — нова економічна політика. — І. М.) дали у кредіт инвентарь германський — плуги, букарі, сівалки, віялки дали, шо зeрно переганяли. При непові це діло було. І все це забрали — тільки Господи благослови, все забрали. Батько ж не хотів у колхоз, поняли? Так ото ж облагали великим налогом. Тоді й хату забрали, вигнали нас у бур’яни. Тоді ше голодомору великого не було...
Ми пішли у Кантамирову, у Росію, оно ж ще тоді гряниці не було. А батько познакомився з експедітором, тільки ж колхози організовували, і батька взяли сторожом на експедицію. Тоді експедітор получав зeрно і дав батькові пшениці. Так ото там ми вижили.
У тридцять первому году ми з старшим братом поїхали у Казахстан. Наші хотіли, щоб перейшла туди вся сім’я, у Семирики, так три місяці волами їхали. Киргизи налітали на їх, ну дід наш такий здоровий був, заклепав отак кoсу, як рубeль, та тоді як махне косою! А вони як кров побачили — і пішли, і ні разу їх не обобрали.
А ми в Казахстані з братом зіму пожили... А переїжджать туди не було надобності — і там же колхози, тоже начинався вже голод. Дід нам дав грошей, харчів на дорогу. А тоді як приїхали — 250 кілометрів пішком ішли. Де можна було проїхать — волами, верблюдами їхали. А тут погранотряд, якраз китайсько-монгольська гряниця, так тоді ми з киргизами, і два руських було, поїхали на другу станцію, якраз строївся Турксіб — Туркестансько-сібірська желєзна дорога. Так там ото ще були такі із комишів станції, ми там і ночували, там тепло було. А як відтіля — ми вже їхали волами. Їхала хвура — хліб возили на посів, і ми сіли туда нагору, і поїхали. Приїхали на станцію, уже на Сєміпалатінськ ходив поїзд, Алма-Ата, і ми поїхали. І з нами їхав якийся агроном, і заболів брюшним тіфом, і його з поїзда зняли. А ми заховались подалі на полки, і нас не побачили, а то б і нас зняли.
А як ми приїхали додому (приїхали ми в Кантамирову), а батьків уже звідти міліція вигнала, щоб здихали на Вкраїні. Вигнали назад, з міліцією, ноччю. Они приїхали, а хати ж нема. А тьотка в нас була солдатська вдова: “білі” розстріляли дядька Романа, тьотчиного чоловіка, батькової сестри. Так тьотку оставили в кухні як солдатську вдову. Так ото ми приїхали до тьотки, а скіки нас душ! І голод начався. Як начався голод — Боже, шо ж робили! Люди уже їли і кішок, і собак, ой-ой-ой!
Ну, а ми так вижили. Була колхозна коморя, і в неї було сім’я з прядива. Так хлопці полізли туди, дірку провертіли, та наточуть сім’я, та насушим, та трощикуєм, тіки ноччю їмо! Та тоді збирали такі кашки, по вигонах росли, збирали та їли. Ніхто в нашій сім’ї не помер. А по дворах — кажен день вивозили повні брички. Везуть — ноги висять. Чорбулaх у яму общу — і всьо!
Нам Господь дав, шо ми якось зуміли, понімаєш? Ну, і ми вже пухлі були. А тут батько у нас пішов до черниць, а в черниць коровка була. Це монашки, дві сестри такі, заміж не ходили, а молилися в церкві. Батько до їх пішов пособлять, вони вже старі були, і в їх корова була. А як коровка отелилась у їх, вони начали з нами поділяться, і ото ми поодтухали, Бог дав.
Так у нас з голоду ніхто не вмер... ні, хлопчик маленький вмер. А Олексієнки — дванадцять душ було, так двоє осталося — дівчина і хлопець. Вони пішли у Росію, у Кантамирову, буряки відтіль носили. І ми буряки носили, совхоз “Комунар” там був, і там буряки садили, і ми ходили ноччю по буряки. Ой, та нас як там закрили в хаті... А була директором москвичка Щукіна, вооружонна. Та нас як захватили на ямах, на тих буртах, та вона нас забрала усіх (там нас було четверо чи п’ятеро жінок) і погнала нас, і закрила у тому сараї. Це за Кантамировим, у совхозі, за ці буряки.
— А в Кантемировім не було голоду?
— У Кантамирові не було. У Росії хліб був. У Росії ж не було голоду, тіки Україна голодала.
А я така ж добра була! Дід нас беріг (охороняв. — І. М.), тоді пішов, а нас накинув (закрив двері на засув. — І. М.), я бах! — шибку розбила, у вікно виплигнула, одкрила, і ми втекли. Утекли ноччю, отак бродили — і ярки, і все, і ото прийшли додому.
А Олексієнки померли — уся сім’я, тіки двоє осталося — Митька і Наташка. Вони з нами ото буряки збирали, і їх забрали й заставили у совхозі робить, худобу годувать, ото вони й вижили обоє.
— А хто в селі ще вмер тоді?
— Боже! Та вимирали — пусті хати були. Оце Олесієнки всі померли, тоді Мирoненки померли всі, це на нашій вулиці, усі чисто, до душі, померли, тоді Климeнки померли, тут же тоже. Мироненки — такий парень був, Ваня, красавець! На балабайку грав. Ой Боже! Уже дивлюсь — везуть, уже вмер! Тоді Мідвіді тоже вимерли, одна душа осталася. Та в нас душ триста умерло з голоду! Сусідні села — оце рядом Скороднa, і далі — всі повимирали. Та Боже, повимирали села! Коли люди вмирали, то так плакали та їсти хотіли! Якраз у нас дід умер, просив їсти, а в нас нічого не було.
— Як Ви думаєте, хто зробив голод і для чого?
— Та зробив голод хто? Сталін! Для чого? На Вкраїну він шось був злий — чи дуже умні люди були тут, працьовиті... Самі робили, все було своє...
Я помню і двадцять первий год, голод тоже був. Тоді у нас неврожай був. Це в тридцять другому був урожай, так його забрали, а в двадцять первому году був неврожай. Отакий ячмінець поріс (показує, що невисокий. — І. М.), так його руками рвали, праниками молотили. Тоді у нас було багато волів, так ми два воли з’їли у двадцять первому году, та й осталися. А в кого не було волів, худоби, так багато померло тих людей.
Одна жінка дітей їла своїх. Я питала в сусідки: “Як, Параска поїла дітей?” А вона розказує: в неї хлопчик був, такий жирненький, так вона його в піч положила, спекла ще живого і з’їла. Прибігла дівчинка (їх троє було) та питає в старшенького: “А де Серьожка?” А він каже: “Мама його з’їла!” А мати взяла та і його з’їла, а дівчинка втекла. Ото вже вона “потірялася” (збожеволіла. — І. М.).
Страх Божий, шо було! Я ж кажу: везли, і везли, кажен день везли. Заставляли возити. Хто вже лежав, не піднімавсь — і того вкидали і везли, забирали і кидали в яму. Це все на моїх глазах було.
Также см. «Луганщина, 1932-33: свидетельства очевидцев»
