6 сентября 2005 года после допроса в Генеральной прокуратуре Украины был задержан на трое суток и заключен в следственный изолятор ГУ МВД в городе Киеве бывший Председатель госкомрезерва Украины, народный депутат Украины III и IV созыва Николай Федорович Песоцкий.
Это произошло в то время, когда Н.Ф. Песоцкий проходил лечение в Центральной городской клинической больнице города Киева по поводу острого тромбоза. Это произошло не смотря на то, что в прошлом году он в киевской клинике Украинского научно-практического центра эндокринной хирургии, трансплантации эндокринных органов и тканей перенес сложную операцию по удалению опухоли щитовидной железы. Это произошло не смотря на то, что он ни разу не уклонился от общения со стражами порядка...
Вызвав Н.Ф. Песоцкого на допрос как свидетеля, его лишили воли на основании дела о „злоупотреблении служебным положением” во время работы на должности Председателя Госкомрезерва.
Что в действительности предшествовало этим событиям?
Это объясняет сам Николай Песоцкий в своем письме к Президенту Украины, текст которого мы сегодня приводим.
****
Президенту України
В.А. Ющенку
копії:
Голові Верховної Ради України
В.М. Литвину
Генеральному прокурору України
С.М. Піскуну
Секретарю Ради національної безпеки і оборони України
П.О. Порошенку
Міністру внутрішніх справ України
Ю.В. Луценку
Вельмишановний Вікторе Андрійовичу!
До Вас звертається колишній Голова Державного комітету України з державного матеріального резерву Микола Песоцький. Написати Вам мене примусили безпідставні звинувачення у зловживанні службовим становищем, тобто у злочині, якого я ніколи не скоював.
Я не вдавався б до останнього заходу – звернення до Президента України – якби мав сьогодні впевненість у справедливому вирішенні моєї справи. Але мої аргументи не були почуті старшим слідчим з особливо важливих справ ГСУ МВС України Г.Д. Котовим, і на підставі матеріалів слідства 22 липня 2005 року Генеральною прокуратурою України проти мене було порушено кримінальну справу „за ознаками злочину, передбаченого ч. 2 ст. 364 Кримінального кодексу України”.
Зараз Генеральною прокуратурою України розслідується кримінальна справа № 24-222, з якої випливає, що я, перебуваючи на посаді Голови Держкомрезерву, начебто підписав документи, через які державі було завдано збитків майже на 37 мільйонів гривень.
Боляче усвідомлювати, що через багато років сумлінної роботи на різних постах і посадах, у тому числі і на посаді Голови Держкомрезерву, я безпідставно потрапив до списку людей, які заплямували себе зловживанням службовим становищем. Мені морально важко й через те, що не лише до офіційного рішення суду, а й навіть до завершення слідства високопосадовці МВС ледь не щодня через засоби масової інформації оголошують мене небезпечним злочинцем. Хіба хоч один із існуючих законів дозволяє моїм обвинувачам безкарно це робити?
Не зважаючи на очевидну абсурдність всього, що відбувається, я тривалий час утримувався від публічних виправдань лише тому, що мав сподівання: слідство об’єктивно й неупереджено розбереться у справі, і мене не будуть переслідувати, не маючи на те жодної причини. Але порушення Генеральною прокуратурою щодо мене кримінальної справи вже не дає мені підстав вірити в те, що справедливість може бути відновлена без втручання Президента.
Дозволю собі, вельмишановний Вікторе Андрійовичу, детально викласти суть справи, аби аргументувати свої пояснення. Усі без винятку документи, на які я посилаюся, знаходяться в розпорядженні слідчих органів МВС.
Передісторія полягає в тому, що 24.10.2002 було видано постанову Верховної Ради України № 196-IV „Про відпуск Міністерству оборони України авіаційного палива з незнижувалъного запасу державного резерву”, а 04.11.2002 – розпорядження Кабінету Міністрів України № 624-р „Про відпуск Міноборони авіаційного палива з державного резерву”. На виконання цих рішень вищих органів законодавчої та виконавчої влади між Держкомрезервом України та Міністерством оборони було укладено договір № юр-7-1/167-2002 від 16.12.2002. Згідно з ним Міністерству оборони в порядку тимчасового позичання відпустили із держрезерву 23 994,679 тонн авіапалива ТС-1. Сторони встановили і термін дії договору тимчасового позичання – до 16.12.2004.
Офіційним листом від 09.11.2002 № 139/5/2085 Міністерство оборони гарантувало Держкомрезерву повернення отриманого палива до 01.12.2003.
Слід зауважити, що Кабінет Міністрів України своїм розпорядженням від 04.11.2002 № 624-р зобов'язав Мінфін України „передбачити бюджетні призначення для Держкомрезерву на поповнення відпущеного палива”. Тож Держкомрезерв і з метою отримання „бюджетних призначень для Держкомрезерву на поповнення відпущеного палива”, і з метою погашення заборгованості Міністерством оборони неодноразово звертався з офіційними листами до Мінфіну, РНБОУ, Кабміну, Верховної Ради та інших зацікавлених органів влади.
Попри всі зусилля Держкомрезерву, у 2003 році Державним бюджетом України так i не було передбачено виділення грошових коштів на компенсацію авіапалива, переданого Міністерству оборони. Вчасно не здійснило розрахунки і саме Міністерство. Для того, щоб максимально прискорити погашення цієї суттєвої заборгованості, за ініціативою Державної акціонерної компанії „Укрресурси”, що підпорядкована Кабінету Міністрів і знаходиться в управлінні Держкомрезерву, було укладено договір уступки вимоги від 16 грудня 2003 року № юр-136/2003 до Міноборони в обсязі вартості відпущеного раніше авіапалива. Хочу підкреслити, що це було зроблено без будь-яких порушень, цілком законно, про що є й відповідні судові рішення, які знаходяться в розпорядженні ГСУ МВС України.
Про уступку права вимоги боргу іншій стороні, тобто, компанії „Укрресурси”, Держкомрезерв України офіційно повідомив Міноборони своїм листом від 16.12.2003 за № 2/9091.
Саме цим договором регламентувався порядок розрахунків із Держкомрезервом. Зокрема, визначалося, що буде здійснено або повернення авіапалива, або перерахування в грошовому еквіваленті на суму 36 834 676,91 грн., або ж проведено розрахунки відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України від 30.05.2002 № 275-р, яким передбачалося погашення заборгованості Держкомрезерву перед ВАТ „Укрнафта”. Дозволявся й інший спосіб розрахунків, не заборонений чинним законодавством України.
Хочу окремо наголосити, що для виконання зобов'язань, які компанія „Укрресурси” взяла перед Держкомрезервом, було встановлено термін у 180 діб (пункт 6.1. договору). Водночас, згідно з п. 6.2. договору, передбачалася скасувальна умова. Це означало, що в разі невиконання ДАК „Укрресурси” своїх зобов'язань упродовж 180 діб (тобто, до 13 червня 2004 року) договір вважається таким, що втратив чинність, сторони повертаються у первісне становище, отже, ДАК „Укрресурси” втрачає своє право на реалізацію договору уступки.
Жодним словом у згаданому договорі не йшлося про те, що компанія „Укрресурси”, діючи за дорученням Держкомрезерву, могла передавати право вимоги боргу якійсь іншій, тим більше недержавній комерційній структурі. Та попри конкретні жорсткі умови, що містилися в угоді, ДАК „Укрресурси”, навіть не повідомляючи про свої дії Держкомрезерв України, здійснила переуступку права вимоги боргу до Міноборони на суму 36 834 679,91 грн. закритому акціонерному товариству „Промислово-фінансове об'єднання „Інтер-Енерго”. Вони самостійно уклали між собою договір від 18.12.2003 № юр-13/2003Д. При цьому ДАК „Укрресурси” начебто передала ЗАТ „ПФО „Інтер-Енерго” оригінали документів, які підтверджують право вимоги до Міністерства оборони України за договором від 16.12.2002 N2 юр-7-1/167-2002, що засвідчено актом прийому¬-передачі від 19.12.2003.
Насправді ж оригінали документів, зазначених в акті прийому-передачі від 19.12.2003, не передавалися Держкомрезервом компанії „Укрресурси”, а отже, відповідно, й не могли бути передані останньою ЗАТ „ПФО „Інтер-Енерго”.
Окрім того, компанія „Укрресурси” перевищила повноваження, не зазначивши в договорі від 18.12.2003 № юр-13/2003Д скасувалъну умову, передбачену договором від 16.12.2003 № юр-136/2003, та не погодила укладання договору від 18.12.2003 № юр-13/2003Д про переуступку з Держкомрезервом. Тобто, за будь-яких обставин цей договір не міг бути визнаний дійсним.
Враховуючи, що до 13 червня 2004 року, як це й передбачено договором № юр-136/2003, ДАК „Укрресурси” не виконала свої зобов’язання, договір № юр-136/2003 припинив дію, а сторони, відповідно до Цивільного кодексу України, повернулись у первісне становище. Це означає, що відновлювалося право Держкомрезерву вимагати від Міноборони України повернення заборгованості.
Це не просто мої припущення і не абстрактні логічні розмірковування. Дане положення підтверджується і рішенням Господарського суду міста Києва від 14.09.2004 по справі № 40/303. Тоді суд встановив, що договір уступки права вимоги № юр-136/2003 припинив свою дію, оскільки, відповідно до п. 6.2 договору, визначалася скасувальна умова. Саме цією умовою передбачено, що у випадку невиконання відповідачем – ДАК „Укрресурси” – зобов'язання за договором протягом 180 діб з дня його укладення, він вважається таким, що втратив чинність, i сторони повертаються у первісне становище.
Це рішення підтверджено й Київським апеляційним господарським судом, резолютивну частину постанови якого оголошено 4 листопада 2004 року. Вищий Господарський суд Укрaїни ухвалою від 30.12.2004 № 40/303 повернув без розгляду касаційне подання прокурора Центрального регіону України на постанову Київського апеляційного господарського суду України від 04.11.2004 № 40/303. Отже, фактично, у відповідності до Постанови Київського апеляційного господарського суду від 30.12.2004 N2 40/303, Міністерство оборони України є боржником Державного комітету України з державного матеріального резерву на суму 36 834 676,91 грн.
Я хочу також наголосити, що звинувачення на мою адресу не можуть мати ніякого реального підґрунтя, бо навіть про саму переуступку права вимоги заборгованості Міноборони перед Держкомрезервом від ДАК „Укрресурси” до ЗАТ „ПФО „Інтер-Енерго” Держкомрезерв дізнався лише під час розгляду справи № 40/303 у вересні 2004 року.
Про яку мою провину може йти мова, коли з приводу усіх цих обставин і з метою недопущення нанесення державі збитків незаконним списанням коштів, Держкомрезерв України повідомляв Міноборони листами від 14.10.2004 № 6-1/7484 та від 18.10.2004 № 2/7558, Генеральну прокуратуру України листами від 15.10.2004 № 2/7511 та від 18.10.2004 № 2/7561, а також Державне казначейство України листами від 14.10.2004 № 6-1/7484 та № 6-1/7485. Окрім того, представники Міноборони брали участь у судових засіданнях по справі № 40/303, тобто, на час списання грошових коштів їм вже було відомо, що стягнення з них коштів на користь ЗАТ ПФО „Інтер-Енерго” суперечить дійсним обставинам. Проте жодних заходів з боку Міноборони чи Військової прокуратури, спрямованих на попередження списання з Міноборони грошових коштів, вжито не було.
Повідомляю також, що Держкомрезерв звертався до Генеральної прокуратури України з проханням про вжиття заходів прокурорського реагування листом від 21.10.2004 № 2/7656. Однак, листом від 18.11.04 № Юр/6799-04 вих. Генпрокуратура повідомила, що підстав для здійснення прокуратурою представництва в суді не вбачається.
І все ж, всупереч рішенням господарського суду міста Києва та Київського апеляційного господарського суду у справі № 40/303, не зважаючи на листи Держкомрезерву України, керівництво Міноборони допустило списання коштів на користь комерційної структури. У Міністерстві, попри застереження Держкомрезерву, не вжили усіх можливих заходів для попередження такого списання.
Враховуючи бездіяльність Міноборони, Держкомрезервом 21.12.2004 було направлено лист за № 2/9103 до Військового прокурора Північного регіону України з проханням ініціювати направлення Військовою прокуратурою в інтересах Міністерства оборони України заяви до Господарського суду міста Києва. Я вважав, що це треба зробити з метою перегляду рішення Господарського суду міста Києва від 06.02.2004 № 45/57 за знов виявленими обставинами у зв'язку з набранням сили скасувальною умовою п. 6.2 договору від 16.12.2003 № юр-136/2003, що підтверджено рішенням Господарського суду міста Києва та постановою Київського апеляційного господарського суду у справі № 40/303. На жаль, на це ніяк не відреагували.
То хіба я виявляв би таку наполегливість, якби йшлося про мою зацікавленість у незаконному списанні коштів?
Окрім зазначеної справи № 40/303, Господарським судом міста Києва восени 2004 року розглядалась справа № 45/311 за позовом Військового прокурора Центрального регіону України в інтересах Міноборони до ДАК „Укрресурси” та ЗАТ „ПФО "Iнтер-Енерго" про визнання недійсним договору про уступку права вимоги від 18.12.2003 № юр-13/2003-Д, укладеного між ДАК „Укрресурси” та ЗАТ „ПФО „Інтер-Енерго”.
Однак і цього разу рішенням Господарського суду м. Києва від 13.10.2004 у справі № 45/311 позовну заяву Військового прокурора Центрального регіону України було залишено без задоволення.
Військова прокуратура Центрального регіону, не погоджуючись з цим рішенням, підготувала апеляційне подання на рішення Господарського суду м. Києва від 13.10.2004.
Ухвалою від 24.11.2004 року у справі № 45/311 Київський апеляційний господарський суд залучив як третю особу без самостійних вимог Державний комітет України з державного матеріального резерву. Комітет надав суду пояснення від 01.12.2004 № 2/8668 щодо суперечливості договору від 18.12.2003 № Юр-13/2003Д чинному законодавству України.
Київським апеляційним господарським судом, не зважаючи на зауваження та пояснення військового прокурора, Держкомрезерву, Міноборони про невідповідність договору від 18.12.2003 № Юр-13/2003Д чинному законодавству України, все ж було винесено постанову, якою рішення Господарського суду м. Києва від 13.10.2004 № 45/311 залишено без змін.
Державний комітет України з державного матеріального резерву не погодився і з цією постановою. Ми подали касаційну скаргу від 21.12.2004 № 2/9104 на Постанову Київського апеляційного господарського суду від 01.12.2004 № 45/311.
Знов-таки, саме Держкомрезервом направлено до господарського суду м. Києва позовну заяву від 10.01.2005 № 2/77-1 про зобов'язання ДАК „Укрресурси” повернути векселі, які безпідставно знаходяться в компанії, до ЗАТ "ПФО "Iнтер-Енерго”.
Так хто ж винен у списанні з Міноборони коштів на користь ЗАТ „ПФО „Інтер-Енерго”? Хіба не я неодноразово попереджав, що угода між цим товариством та ДАК „Укрресурси” незаконна? Хіба я не розповідав, що вона була укладена без мого відома?
Чому сьогодні у слідчих органів не виникає питання: де були раніше суди, яким Держкомрезерв пояснював суть справи? Чому раніше ніхто не звернув уваги на те, що договір про переуступку права вимоги боргу між ДАК „Укрресурси” та ПФО „Інтер-Енерго” не можна визнати законним?
Сьогодні мені як ключове звинувачення закидають „факт”: мовляв, я підписав додаткову угоду від 16.12.2003 № 2/1 до договору доручення від 18.03.2003 № юр-94/2003. І в цьому, начебто, теж полягає те саме зловживання службовим становищем, що призвело до величезних збитків.
Але я вже говорив (у тому числі й слідчим), що про існування цієї додаткової угоди від 16.12.2003 № 2/1 мені стало відомо не під час „підписання” документа, а лише під час розгляду справи № 40/303. Копію додаткової угоди я отримав від Голови правління „Укрресурси” Я.О. Арсiрiя аж у жовтні 2004 року. До цього часу я її не лише не підписував, але й взагалі не бачив.
Оригіналу зазначеної додаткової угоди № 2/1 в Держкомрезерві України немає, реєстрацію вона не проходила. Запевняю, що якби вона не була підробкою, то не минула б реєстрації, бо з документообігом в Держкомрезерві за часів мого керівництва все було в порядку. Взагалі, до договору доручення від 18.03.2003 № юр-94/2003 Комітетом було зареєстровано лише додаткові угоди від 28.03.2003 № 1 стосовно ВАТ „Смілянський цукровий завод” та від 28.11.2003 № 2 стосовно НАК „Нафтогаз Украiни”. Ніякої додаткової угоди № 2/1 насправді взагалі не існувало.
Про те, що так звана угода №2/1 не має абсолютно ніякого відношення до Держрезерву та мене особисто, свідчить хоча б той факт, що на ній відсутні візи відповідальних працівників Комітету, а це взагалі неприпустимо в практиці підписання договорів Держкомрезервом.
На останньому аркуші додаткової угоди № 2/1 юридичні адреси та реквізити сторін виконані у стилі, що відрізняється від стилю, який був прийнятий при підготовці договорів у Юридичному управлінні Держкомрезерву України.
Не буду посилатися на всі ознаки, що свідчать про підробку. Про це я давав детальні пояснення слідству. Скажу лише, що у тексті додаткової угоди № 2/1 зустрічається навіть виправлення її номера. Чітко відстежується, що спочатку в тексті додаткової угоди зазначався № 2, а потім ручкою було виправлено номер – додано риску та № 1 в передостанньому реченні пункту 2.3.1 та в останньому реченні пункту 3.2. Описувати решту казусів слід в окремому листі на багато сторінок.
Але найголовніше, що на цьому „документі” не мій підпис, а його груба підробка.
Підпис на додатковій угоді № 2/1, який нібито зробив я, суттєво відрізняється від мого звичного: має менший розмір, зроблений чорним чорнилом, а не блакитним, як, скажімо, на договорі № юр-136/2003, укладеному того ж дня, тобто 16.02.2003 року.
Підпис продавлений через папір, що відчувається на дотик зі зворотного боку аркуша. А це може свідчити про те, що він або „переводився” з іншого на м’якому покритті, або „наводився” на нечіткому відбитку. На час підписання угоди на моєму столі не було ніяких „підкладок”, а тому підпис, зроблений чорнильною ручкою, не міг „продавитися” крізь аркуш паперу, адже поверхня стола тверда.
Мене можна було б звинуватити в тому, що я претендую на роль експерта, але й досвідчені криміналісти зробили офіційний висновок щодо порівняння різних зразків мого підпису: „Встановлені розбіжні ознаки стійкі, суттєві і в своїй сукупності достатні для висновку про те, що підпис від імені Песоцького М.Ф. в додатковій угоді № 2/1 від 16.12.03 р. ...виконаний не Песоцьким М.Ф., а іншою особою”.
Це цитата з висновку № 19 від 02.03.2005, виконаного спеціалістами відділу технічної експертизи документів та почерку ДНДЕКЦ МВС України. У документі зазначено, що всі вони „мають вищу юридичну освіту, спеціальну криміналістичну підготовку” та достатній стаж експертної роботи.
Саме перед цими фахівцями ставилося завдання: чи власноручно підписували додаткову угоду № 2/1 від 16.12.03 р. В.В. Бондаренко від ДАК „Укрресурси” та М.Ф. Песоцький від Держкомрезерву. Щодо В.В. Бондаренка, то висновок теж був однозначним – це його власноручний підпис, а не якоїсь іншої особи.
Але старшого слідчого з особливо важливих справ ГСУ МВС України Г.Д. Котова не задовольнили результати експертизи, зробленої в лабораторіях його власного відомства. І тоді у Київському науково-дослідному інституті судових експертиз Міністерства юстиції України 2 червня 2005 року прийшли до висновку: підпис зроблено М.Ф. Песоцьким. При цьому додаткового дослідження підпису В.В. Бондаренка, хоча б для проформи, взагалі не здійснювали. Але хіба не було достатньо однієї експертизи? До речі, ніхто мені не зміг аргументовано пояснити, для чого треба було проводити друге, додаткове дослідження. Не важко здогадатися, що за таких підходів „дійсним” визнають саме той результат, який свідчить не на мою користь.
Вельмишановний Вікторе Андрійовичу, сьогодні я хочу лише одного: гарантій неупередженого розгляду справи, про яку зараз йдеться. Одна із таких гарантій – об’єктивна оцінка моєї роботи.
Держкомрезерв України мені довелося очолювати з квітня 2003 до лютого 2005 року. Документально підтверджується, що цей період був позначений суттєвим поліпшення фінансово-економічних показників роботи системи держрезерву. Я не можу, звичайно, стверджувати, що в моїй роботі не було недоліків. Вони є у всіх. Але я можу стверджувати, що ніколи раніше за такий нетривалий час, тобто за два роки, в системі держрезерву не проводилися роботи в таких масштабних обсягах. Моєю метою було не вирішення „особистих питань” на цій посаді, а досягнення найбільшого економічного ефекту в інтересах держави. І це аж ніяк не суміщається з тими звинуваченнями, які сьогодні лунають на мою адресу.
У квітні 2003 року мені довелося прийняти величезне господарство, з якого роками лише забирали матеріальні цінності, посилаючись на „економічні потреби держави”. І це – загальновідомий факт. Саме тому я хочу сказати, вельмишановний Вікторе Андрійовичу, що під час мого головування державні запаси жодного разу не надавалися у так зване тимчасове позичання, коли з комор забирали десятки й сотні тисяч тонн товарно-матеріальних цінностей, посилаючись на урядові рішення, а потім не повертали ні продукцію, ні гроші за неї. Іноді, відмовляючи у так званих позичаннях і захищаючи свою принципову позицію, мені доводилося протистояти жорсткому тиску зацікавлених осіб або організацій, адже дехто за попередні роки звик ставитися до державної добра як до свого власного. Я свідомо йшов на це протистояння, тож чи міг би я, за логікою, підписувати якісь документи на шкоду державним інтересам?
Говорю про це так детально, щоб було зрозуміло: я не „відсиджувався” на високій посаді і не ставив за мету надбати особисті блага. Я не заплямував себе жодним злочином і не вдавався до службових зловживань. Я намагався працювати чесно і з повною віддачею, як робив це все життя – і коли був рядовим робітником, і народним депутатом України, і Головою Державного комітету України з державного матеріального резерву.
Я не виключаю можливості, що причиною виникнення так званої „справи Песоцького” була надто активна діяльність деяких „доброзичливців”, які надавали правоохоронним органам інформацію про мої неіснуючі зловживання. Багато кому могло не сподобатися, що я, перебуваючи на посаді Голови Комітету, не сприяв розгортанню бурхливої комерційної діяльності навколо держрезерву. Мені довелося відмовляти в наданні на умовах тимчасового позичання (фактично – без належної оплати й застав) і тисяч тонн цукру, і великої кількості свинцю, і багатьох інших товарно-матеріальних цінностей. Але нехай гріхи цих „доброзичливців” не стають моїми, бо я на це не заслуговую.
Вельмишановний Вікторе Андрійовичу!
Із чистою совістю можу сказати: мені не соромно за все те, що було зроблено співробітниками системи держрезерву під час мого головування. В їх досягненнях – частка моєї праці. Але не провина.
Звертаючись до Вас, Президента України, я сподіваюся на єдино вірне вирішення моєї справи, бо вини на мені немає.
У своєму листі я пояснив, що не підписував протизаконних документів. І не буду підписувати їх у подальшому, навіть якщо цього комусь би дуже схотілося. Натомість я підписуюсь під цим листом, даючи слово, що все сказане – правда.
Сподіваюся, що Ваша оцінка викладених фактів буде справедлива, адже саме Президент гарантує в Україні суворе дотримання законності, прав і свобод людини.
Вельмишановний Вікторе Андрійовичу!
Глибоко вірю, що Ви не залишите без належної уваги мого листа і допоможете відновити справедливість. Адже не може бути побудована правова держава, якщо незаконно звинуватять хоча б одну людину.
Заздалегідь вдячний Вам за розуміння і підтримку.
З глибокою повагою М.Ф. Песоцький
