Тарас Чубай (гурт "Плач Єремії") не пише пісень на злобу дня. До подібної творчості ставиться з гумором. А тим більш – до тотального перемальовування в помаранчеве. Доказ не забарився: ми сиділи в київській кнайпі й гортали меню. Серед назв різних салатів та напоїв було вклеєно й таку страву: "Так! Ющенко", що справді виглядало кумедно. Колись під час концерту в Донецьку йому казали: "Я до вашего выступления ненавидел украинский язык, а теперь хочу его выучить".
Продовжуємо інтерв’ю з відомим рок-музикантом з гурту "Плач Єремії" і чудовим співрозмовником.
- Тарасе, спробуймо перенестись на півроку вперед. Якими, на твою думку, будуть бодай перші плоди діяльності нової влади?
- Звичайно, виконати свої зобов’язання буде важко. Ми відчуємо результат лише за кілька років, успіх не прийде так швидко. Але найголовніше, що ці думки й жадання успіху з’явились у головах українців. Люди відчули, що вони можуть впливати на хід подій, і ця зміна вже безповоротна. З одного боку, хоч не для всіх це переконливо, але тепер треба запастись терпінням і зачекати позитивних змін у суспільстві. З іншого боку, зрозуміло, що нам самим треба мінятися. Саме ми складаємо цю країну, і кожен з нас є важливим у її становленні.
- Яким чином на ці зміни впливає Тарас Чубай? Ти написав якусь пісню, що кличе до цього, чи як це відбувається?
- Ні, я не вмію писати на злобу дня. Для цього треба мати дещо кон’юнктурний стиль.
- Так, найкращі пісні помаранчевої революції були написані ще до її початку. Наприклад, "Не спи, моя рідна земля" Фоми з гурту "Мандри".
- Можливо. Я не говорю зараз, що Фома – кон’юнктурщик! (Сміється.) Ні в якому разі. Мова про інше: зараз з’явилось багато речей, бо ця тема безпрограшна. Усе "перемальовується" в помаранчевий колір. Люди хочуть бути якось до цього причетними, і це теж, я думаю, в певному сенсі добре. Хоча мені іноді й смішно стає.
- Що ти маєш на увазі?
- Скажімо, продукти з’являються помаранчеві, соки, реклама. Ось ми зараз меню гортали, і навіть там у кінці вже вклеїли: "Так! Ющенко".
- Люди виявляють свою лояльність до нової влади.
- Місцями це все навіть кумедно.
- А з іншого боку часом це виглядає красиво. Щойно пройшли тінейджери в оранжевих шапочках, шаликах тощо. Для них це, можливо, мода. Але це той випадок, коли модні тенденції збігаються з чимось вищим.
- Так, зараз це – символ єдності, і слава Богу. Скажімо, я дуже люблю гірськолижний спорт. І дуже приємно, коли десь за кордоном, у черзі на підйомник зустрічаються галичани, кияни, взагалі – люди з різних куточків України, і разом щось співають, демонструючи своє єдність. Ми перестали бути роз’єднаними. Це – суперово насправді.
- Під час виборів ви робили тури по всій Україні?
- Не зовсім по всій. У кінці штаб вирішив, що краще робити концерти в Києві й робити телетрансляцію на майдани інших міст, ніж весь час всюди їздити. Але на початку ми чимало виступали і в інших регіонах.
- Не було концертів на Донеччині, Луганщині?
- Ні, і я думаю, що це б не дало нічого, тому що дуже тривалий час там відбувалося зомбування. І в передвиборчий період людей вже так просто не зміниш. Їм тепер треба дуже довго давати правдиву інформацію, причому доведеться робити це якось обережно. Тому що багато людей в цих областях озлоблені, настроєні проти прогресивних змін у суспільстві, які зараз відбуваються. З ними "добре попрацювали".
- Що найбільш дивує, оця налаштованість "проти" стосується не лише політичних процесів, але й самої української культури. Згадались слова Івана Малковича, який у розпачі вигукнув: "Права на дитячі книжки мого видавництва купують десятки країн світу, а на Донеччині вони не потрібні!"
- Ні, я думаю, що це не зовсім так. Вони там також потрібні. Я пересвідчився в цьому, тому що мені доводилося за всю історію мого існування на сцені кілька разів виступати в Донецьку й Луганську.
- І які були враження від цих концертів?
- Фантастичні. Пригадую, у Донецьку трапився ще такий цікавий збіг, що саме в день нашого концерту там проходив футбольний матч "Шахтар" – "Карпати" (Львів). І "Карпати" програли.
- Звучить, як цитата з пісні "Братів Гадюкіних".
- Так, (сміється): "Карпати знову програли в футбол…" Ми грали на площі: то був якийсь рекламний тур, на який ми підписались. Відбувалось це в середині 90-тих років. Концерт проходив під пам’ятником Леніна. Для нас дико було, що десь це ще є, бо на західній Україні, ці пам’ятники вже давно поприбирали.
- Та вони й зараз ще є.
- Так, вони ще стоять в багатьох містах, але тоді це було дико, а зараз вже просто кумедно. Отже ми грали, а люди, зокрема футбольні вболівальники підходили до нас і казали буквально таке: "Я до вашего выступления ненавидел украинский язык, а теперь хочу его выучить". І вони купували наші касети. Ще були такі тексти: "Извините за то, что "Шахтер" выиграл". Казали, що це негостинно. Тобто, там живуть нормальні добрі люди. Просто телебачення – гірше атомної зброї, і пропаганда працювала там тільки на те, щоб "випрати" їм мізки. А до того, на це працювала царська Росія, потім совєцька…
- Українська церква Московського патріархату до цього теж долучилася. Я на Різдво зайшов до київської Лаври, мені там дали газетку. А там – фото Ющенка після отруєння й коментар на-кшталт: "це його Бог покарав". До речі, я подивився наклад цієї газети. 1 мільйон примірників.
- Усе закономірно. Російське православ’я - просто філія ФСБ, а раніше – КГБ.
Розмовляв Анатолій Лучка
imi.org.ua
