Ігри, на які я чекаю
Розмова з Іриною Янович, велогонщицею
Є спортсмени, про яких кажуть, що вони повністю та щиро віддані спорту. Ці люди живуть пристрастями змагань, не можуть без суперництва, а боротьба потрібна їм, як повітря. Саме такою була і залишається після стількох років у спорті переможниця та багаторазова медалістка європейських чемпіонатів, володарка Кубка світу та бронзова призерка сіднейської Олімпіади (у спринті) велогонщиця на треку Ірина Янович.
Ірина почала займатися велоспортом у п’ятнадцять років у Кременній на Луганщині. Видатних фізичних даних у дівчини не було. Проте вона своє взяла наполегливістю та впертістю (в гарному сенсі цього слова). “Ірина прийшла до мене вже доволі дорослою спортсменкою, — пригадує наставник олімпійської призерки Сергій Базін. — А розпочинала тренуватися під керівництвом відомого фахівця Миколи Кошелева. Мені було легко знайти з нею спільну мову, її не треба було переконувати в тому, що треба працювати, чи довго щось пояснювати. Вона не мала бажання погуляти, як деякі молоді спортсменки. Була налаштована на результат і, коли почала робити потрібні вправи, дуже швидко досягла успіху: стала бронзовою призеркою Олімпіади. Хоча, на мою думку, мала всі шанси виграти”.
Після сіднейського успіху Ірина продовжувала тренуватись і виступати. Проте через травму не змогла здобути путівки в Афіни. Після цього навіть спеціалісти поставили хрест на її кар’єрі. Проте олімпійська медалістка знову нагадала про себе, вигравши гіт на 500 м із місця і ставши третьою у спринті на чемпіонаті України, що днями завершився на львівському велотреку СКА.
— Ці успіхи для мене дуже важливі, адже довела, що ще можу щось і що мене зарано відправляти на пенсію. Річ у тому, що я зламала ногу на тренуванні (звичайна спортивна травма) і два місяці ходила в гіпсі. Відтак “випало” майже півроку підготовки, тож мене не відібрали на афінську Олімпіаду. Навіть не стежила за перебігом Ігор по телевізору, настільки емоційно було важко. Мене перестали сприймати всерйоз, і вже сама почала думати про завершення спортивної кар’єри. Три місяці пропрацювала в податковій міліції. Було цікаво, але коли бачила, як діти йдуть на тренування, серце завмирало. Я азартна людина й не можу жити без боротьби. Рік тому під час національного чемпіонату зателефонувала тренерові й сказала, що більше не можу без велоспорту. Сергій Базін відповів, що чекав на таке моє рішення, але не хотів підганяти. Перші результати були поганими, але з них почалося повернення у спорт.
— Напевно, якщо повертатись у великий спорт після такої травми та зневіри оточуючих, то лише заради справді великої мети?
— У майбутнє дивлюся з оптимізмом. Працюватиму над собою і зроблю все, щоб пройти відбір на наступну Олімпіаду. Буду не така вже й стара для Пекіна. На світовому рівні виступає багато “вікових” спортсменок, зокрема всім відома росіянка Ольга Слюсарєва, яка в 37 років залишається першим номером збірної та показує високі результати на міжнародному рівні.
— Ви усвідомлюєте, що для багатьох молодих дівчат, які тренуються разом із вами, ви є прикладом для наслідування?
— Приємно, коли на тебе хтось рівняється, коли люди не забувають твоїх заслуг. Вдячна дівчатам із команди за те, що вони підтримували мене у важкі часи. Але не можу сказати, що в мене є близькі подруги серед велогонщиць, просто знайомі. Можливо, це мій недолік, але якщо близько знаю людину, я не можу з нею змагатися. Тому намагаюся триматися на відстані.
— Яка гонка була найважливішою у вашій кар’єрі?
— Кожна гонка була по-своєму важливою, кожна чогось навчає і залишає слід у душі. Тут на чемпіонаті цікаво склався для мене спринт. Я добре фінішую, це моя фішка. Людмила Випирайло, навпаки, зупиняється наприкінці. Я знала це, додала на заключних колах і виграла бронзову медаль. А загалом дуже запам’ятався мій перший міжнародний старт. Це було майже десять років тому — я посіла друге місце у спринті на чемпіонаті Європи в Москві. Тоді повірила, що можу щось. Після ігор, коли ніби вже втомилася від постійних перегонів, виграла Кубок світу, що теж дуже підтримало мене. Олімпіада, звичайно, займає особливе місце. Я жила однією метою, чекала і рахувала дні до виступу на Іграх. Деякі спортсмени приїхали туди просто задля участі, ходили на дискотеки, проводили час біля ігрових автоматів. Багато різних розваг було в Олімпійському селищі. Але бачила лише велотрек, не думала про те, виграю чи програю. Просто прагнула показати свій найкращий результат.
— Чи не з’явилося відразу після гонки відчуття, що можна було здобути більш вагому нагороду?
— Таке відчуття виникло вже після повернення додому, коли разом із тренером проаналізувала заїзди. Гонщиці, які в мене виграли, просто “задавили” мене авторитетом. Усі ми були рівні за силами, але виграв той, хто був краще підготовлений психологічно. Мені не вистачало підтримки такої майже рідної людини, як Сергій Базін. Хоча тренери збірної мені допомагали.
— Де зберігаються ваші спортивні трофеї, і хто доглядає за ними, коли ви буваєте на зборах і змаганнях?
— Усі медалі та кубки вдома. Можливо, колись я зроблю спеціальний стенд. Доглядає за ними мій майбутній чоловік (наступного місяця ми плануємо відсвяткувати весілля). Познайомилися дуже давно під час інтерв’ю. Мій чоловік працює спортивним журналістом у Луганську, а також дописує під псевдонімом у низку столичних спортивних газет. Йому, напевно, легше мене зрозуміти, ніж тим людям, які зовсім не пов’язані зі світом спорту. І все ж бувають моменти, коли тебе може розрадити лише той, хто відчув усе на собі.
— Ірино, що порадили б тим дівчатам, які розпочинають свій шлях до спортивного Олімпу?
— Напевно, не впадати у відчай, коли програєш. Треба навпаки ще більше працювати над собою. Навіть якщо це не знадобиться у спорті, обов’язково буде потрібно в житті.
Ми не випадково завершили інтерв’ю саме цим запитанням. Ірина Янович — лідер української жіночої збірної, нехай навіть неформальний. “Вона — досвідчена, і ми часто біжимо до неї за порадою”, — говорить молода подруга по команді львів’янка Леся Калітовська, яка також віднедавна тренується в Сергія Базіна. Останній вважає, що його титулована підопічна має шанси повернутися на дуже високий рівень: “Залишилося менше двох років до відбору на наступну Олімпіаду. Надто навантажувати травмовану ногу ми не можемо, сухожилля тяжко відновлюється. Тому вирішили піти іншим шляхом і змінили спеціалізацію зі спринту на переслідування. Сподіваємося на краще. Немає нічого неможливого, особливо якщо загорілася бажанням така спортсменка, як Ірина Янович”.
Довідка: Янович Ірина
Заслужений майстер спорту (велогони на треку).
Народилася 14.07.1976 р. (с-ще Ленінський, Завєтінський р-н, Амурська обл., Росія).
Освіта вища, закінчила Луганський державний педагогічний університет.
З 1995 р. — в Луганській школі вищої спортивної майстерності.
Тренер — Сергій Базін.
Бронзовий призер Олімпійських ігор-2000 (Сідней) (спринт),
чемпіонка Європи-97 (гіт),
срібний призер чемпіонату Європи-96,
бронзовий призер чемпіонату Європи-97 (спринт),
бронзовий призер чемпіонату Європи-98,
призер Кубка світу-98.
Багаторазова чемпіонка України.
