Питання визнання Україною Геноциду вірмен на законодавчому рівні повинно стати не лише формальним актом та пересторогою майбутнім поколінням щодо недопущення подібних трагедій у майбутньому. На законодавчому рівні, ми, українці, повинні наочно продемонструвати, що вірменське питання - це не тільки біль та смуток за страшними жертвами представників цієї нації у боротьбі за право залишатися собою на своїй історичній землі, у першу чергу - це визнання самого права вірмен на ці землі.

Помилково вважати, що питання Геноциду вірмен та території сучасної Турції-це проміжоток часу з 1915 до 1923рр. Деспотична політика щодо вірмен в межах Османської імперії почалася ще за часів правління султана Абдул-Хаміда II. В 1878 році визнання Вірменського питання , як складової частини Великого Східного питання було закріплене у відповідних мирних Сан-Стефанському та Берлінському договорах. Тоді Росія, Англія, Франція, Німеччина, Австро-Угорщина та Італія виступали формально захисниками і гарантами проведення демократичних реформ у Західній Вірменії та покращення життя вірменського населення.

Але, фактично, вирішення вірменського питання, а в першу чергу визнання права на національну автономію та певний суверенітет у рамках Осьманської імперії, так і залишилися лише декларованими обіцянками, як представників Осьманської імперії так і країн-гарантів.

Вже у 1894-1896гг. в результаті погромів і різанини в Малій Азії (в Сасуне, Зейтуні, Урфе, Вані та ін) було знищено близько 350 тис. вірмен.

Країни - гаранти обмежилися тоді лише офіційним і формальним засудженням погромників. Така ситуація навколо Вірменського питання дозволила султанату в кінці ХІХ ст. успішно придушити вірменський національний рух і продовжити політику на фізичне знищення вірменського народу.

З приходом до влади младотурків, панівною стає ідеологія панісламізму і пантюркізму.Войовнича ідеологія панісламізму відрізнялася нетерпимістю щодо немусульман, проповідувала відвертий шовінізм, закликала до отуречівання всіх не турецких народів.Головною ціллю державної політики були плани створення "Великого Турана". Під цими планами малося на увазі приєднання до Османської імперії Закавказзя, Північного Кавказу та Криму.

Для втілення у життя цього плану потрібно було вирішити вірменське питання , яке полягало у праві цього народу на свої історичні землі. Фактично, вірмени стали на заваді здійснення планів побудови " Великого Турану", з його релігійною та расовою чистотою. Вірмени, як носії державницької ідеї , в основі якої було об"єднання усіх історичних земель , за задумом керівників турецької партії "Єднання і прогрес" повинні були бути знищені фізично. Відповідне рішення приймається на з"їзді цієї партії , який відбувся у жовтні 1911 року в Салониках.

Для практичного втілення у життя турецьких планів щодо фізичного знищення вірменського народу у жовтні 1914 року створюється спеціальний орган - Виконавчий комітет трьох. До його складу увійшли ватажки младотурків Назім, Бехаетдін Шакір і Шюкрю. "Наші дії повинні бути спрямовані на знищення вірмен так щоби жоден з них не залишився в живих ". Ці слова одного з керівників тріумвірату Назіма стають основною ідеєю та дороговказом у моменті втілення цієї програми у життя.

З травня 1915 року почалася масова депортація і різанина вірменського населення Західної Вірменії.

Дії турецьких погромників відрізнялися нечуваною жорстокістю. Цього вимагали лідери младотурків. Міністр внутрішніх справ Талаат вимагав покласти край існуванню вірмен, не звертаючи при цьому жодної уваги ні на вік, ні на стать представників вірменського народу.

Жертвами політики Геноциду по відношенню до вірменського народу стали більше 1.5 млн представників цієї нації.Західна Вірменія позбулася свого споконвічного населення. Младотурки, шляхом фізичного знищення корінного населення цих земель,вирішили для себе "вірменське питання".

Але, великою помилкою було б вважати, що фізичне винищення младотурками вірмен на цьому припинилося. Масові вбивста перекинулися на Східну Вірменію і в Закавказзя. Зі зміною влади у Туреччині не змінюється стратегія та тактика останніх щодо вірменського населення, як внутрішніх районів Туреччини, так і населення Вірменської республіки , яке стає жертвою військової інтервенції у грудні 1920 року. Тоді жертвами турецьких інтервентів та мусаватиських погромників у Баку та Шуші стають більше 500 тис вірмен, поповнюючи скорботний список жертв свого народу.

Згідно Конвенції про попередження злочину геноциду і покарання за нього (1948) і Конвенції про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства дії Туреччини по відношенню до вірменського народу обнозначно треба трактувати, як акт Геноциду,метою якого було повне знищення національної та релігійної групи.

На сьогодняшній день питання визнання Геноциду вірмен та українців лежать в однаковій політичній площині, а саме: визнання права цих народів на свої історичні землі. Вірмен-на землі Західної Вірменії, Кілікії та Західної Анатолії, українців - на землі сучасної Бєлгородської, Курської та Воронезької областей.

Визнання Україною на законодавчому рівні Геноциду вірменського народу буде важливим зовнішньополітичним кроком нашої держави на шляху ствердження України, як регіонального лідера у Чорноморському басейні.Створення трикутника Київ-Єреван-Софія стане стримуючим фактором пантюркістських настроїв у регіоні