Бажаючим кинути камінь в бік українських військових в Криму

5 березня Шевченківський районний суд Києва виніс постанову про затримання спікера кримського парламенту Константинова, а також нещодавно призначеного прем’єр-міністра автономії Сергія Аксьонова. Їх вимагають доставити в суд для обрання запобіжного заходу.

Відносно Аксьонова та Константинова правоохоронні органи України розслідують справу за частиною 1 статті 109 КК республіки («дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади»). А тепер про головне.

5 березня Шевченківський суд виніс постанову, а вже 7 березня делегація з Криму на чолі з Володимиром Константиновим зустрілася з депутатами Держдуми, а потім поспілкувалася з сенаторами з Ради Федерації. Спікер кримського Верховної ради пообіцяв зробити все можливе, щоби півострів приєднався до Росії. Спікер кримського парламенту, незважаючи на постанову Шевченківського суду та розслідування справи українськими правоохоронцями летить в Москву. Ось на цьому моменті я і хотів би зупинитися.

Повітряний коридор літака, з кримською делегацією на чолі з Константиновим, пролягає над територією України та в її, України, повітряному просторі і забезпечується українською стороною. Підняти в повітря винищувачі і посадити на український (!) аеродром літак з сепаратистами – це справа суто технічна. Тим більше, що є постанова суду і розслідується справа згідно з чинним українським законодавством.

Але, наші військові не реагують, більше того – вони дають той самий коридор, як в Москву, так і в зворотньому, з Москви, напрямку. Рішення, або команду, про невтручання у цю справу військові могли отримати тільки від вищого політичного керівництва країни.

Відповідно, тоді постає питання, що вже 7 березня, доля українського Криму була вирішена не на користь України, і вирішував її не сепаратист Константинов. Він лише декорація, персонаж, який потрібен для протокольного фото. Тепер стає зрозумілою і позиція керівництва ЗСУ, яким треба зберегти обличчя при поганій грі. А гра ця дійсно погана.

Надзвичайний стан і часткову мобілізацію оголошують лише 17 березня, після проведення референдуму в Криму, коли стає зрозумілим , що Путін претендує, всупереч ймовірним домовленостям, не лише на Крим, але й на східні області України.

Тоді ж, 17 березня, віддається наказ про застосування зброї українськими військовими при спробі штурму українських частин. Фактично, військових ставлять перед фактом того, що вони залишилися сам на сам на чужій, на той момент вже фактично російський території , з потенційним ворогом. Цей наказ йде всупереч з попередніми наказами не піддаватися на провокації і не відкривати вогонь. Таким чином, ми маємо повну деморалізацію особового складу, який вже просто не розуміє, які накази йому виконувати.

На думку політиків, українським військовим має додати впевненості і рішення ВРУ про визнання Меджлісу кримсько-татарського народу як корінного.

“Таким чином Верховна Рада віддала Криму борг, який не могла віддати протягом останніх двадцяти років”, – говорить Юлія Тищенко, голова Ради Українського Незалежного центру політичних досліджень.

Про який борг протягом останніх двадцяти років розповідає ця пані? Я особисто нікому і нічого в Криму не винен. Я з глибокою повагою відношуся до кримсько-татарського народу і його складної та трагічної історії, але.. Я вважав і вважаю, що Крим був, є і залишиться українським, з корінним українським (!) населенням.

Єдиний український борг Криму – це вибачення перед українським населенням півостова, яке, на відміну від кримсько-татарського, складає більше 30%, за відсутність чіткої проукраїнської політики протягом останніх 23 років.

Центральній владі потрібно зламати стереотипне мислення щодо Криму та східних областей, як анексованих, тимчасових територій в складі України. Кропітка, повсякденна робота в цих регіонах, модернізація і створення нової, практично з нуля, української армії, як гаранта недоторканості наших кордонів – це перші кроки і завдання нової влади.

Конфлікт в Криму наочно продемонстрував відсутність боєздатної, сучасної української армії, яка готова дати відсіч будь якому, в тому числі і російському, окупанту. Українські вояки виявилися психологічно не готовими стріляти в росіян, бо всі роки розбудови української держави їм нав”язувався міф про братерські стосунки між нашими народами. Міф так залишився міфом, а Крим залишається Кримом ….

Дмитро СНЄГИРЬОВ