Оборона Луганського аеропорту тривала понад сто днів. За цей період українські воїни, а це – десантники 80-ї окремої аеромобільної бригади, 24-ї окремої механізованої бригади, першої танкової бригади та інші, відчули на собі всі пекельні «принади», які приніс «руський мір» в Донбас. 31 серпня 2014 року аеропорт був повністю знищений сепаратистами, наші бійці із втратами та великою кількістю поранених були змушені покинути об'єкт. Втім, не дивлячись на проявлений героїзм, велику мужність і міць, ці бійці так і не стали «кіборгами». В новинах події в Луганському аеропорту широкого розголосу не отримали. Самі ж бійці за славою не ганяються і продовжують мужньо боронити українську землю від російських загарбників.

Про те, як служилося в луганському аеропорту, нашому кореспонденту розказав боєць 80-ї окремої аеромобільної бригади Богдан Лях зі Львова.

І.К. Богдане, як ви потрапили в АТО?

Б.Л. Коли почалися події в Криму, 8 березня 2014 року,  нас всіх підняли по тривозі. В той день техніка поїхала ешелоном, а 9 березня ми вилетіли зі Львова на ІЛ-76. Ми полетіли в Бориспіль, після того в Гончарівськ. Провели там тиждень, після того одна рота поїхала на Миргород, а ми поїхали на Сумщину в Контоп. В кінці березня ми поїхали в Харківську область, а на початку квітня одну роту послали на луганський аеропорт, а нас повезли у Чугуєв. Кожного разу у кожній області нам треба було їхати до кордону, і там окопуватися. Після того ми поїхали в Луганську область. Були навіть на околиці Луганська. Це як раз був той час, коли у Луганську захопили обласну СБУ. В той час до нас приїхали сепаратисти й сказали, що на нас наведено три міномети. Але ж ми були ще не обстріляні і звісно не боялися. В нас техніки – повно, 500 людей. І лякати нас було якось смішно. Потім 14 квітня почалася Антитерористична операція, і 13 квітня одній роті дають команду їхати під Слов'янськ. 15 квітня ми виїхали з під Луганська у Райгородку, де були півтора місяця, поки в кінці травня бригади не визвали під Слов'янськ. Тож до першої половини липня ми були під Слов'янськом, а після того поїхали на Луганський аеропорт, на підмогу нашим побратимам. В Луганському аеропорту наша частина бригади була з 14 липня до 31 серпня.

І.К. Ви поїхали на оборону аеропорту вже в досить напружений період, як ви туди заходили

Б.Л. Ми їхали на підпомогу нашим. 5 годин ми не могли проїхати міст, що між Розкішним і Георгієвкою, там були розташовані блокпости сепаратистів. В нас була дуже велика колона, приблизно до 100 машин. Почалися обстріли, «Гради». Ми були шоковані, але з горем пополам прорвалися. Прорвали кільце до аеропорту і воно за нами закрилося. О дванадцятій ночі вже були в аеропорту. В першу ж ніч нас тричі обстріляли з «Градів», і після того пішло поїхало, обстрілювали нас постійно. Тиждень ми побули в аеропорту і нам сказали, що десь підходить «Айдар», для якого треба зробити коридор. Ми виїжджали їм на зустріч, разом з Георгіївки вибили сєпарів і зробили собі коридор, щоб війська підходили, пальне привозили і таке інше. В Георгіївці провели тижні зо два. Там було все досить стандартно - постійні обстріли, «Гради», міни.

«На день ВДВ нас одразу привітали»

Б.Л. Потім був день ВДВ. На день ВДВ нас одразу привітали. Тільки дванадцята нуль п'ять і з Луганська почали одночасно гатити п'ять «Градів». Ми звичайно були трохи в шоці, але до того часу вже звикли до обстрілів і ця ситуація нас не здивувала.

Згодом нам дали друге завдання - зачищати села в сторону Антрациту. Ми зробили трошки більше ніж треба було, нам менше треба було сіл розчистити, а ми підійшли під самий Антрацит, там приблизно 5 кілометрів лишалося до Антрациту.

Тобто ви могли зайти в Антрацит

Б.Л. Яка там обстановка ми не знали, наша розвідка там не працювала. Ми не знали що взагалі на нас там може чекати, і виконавши завдання ми повернулися на Лутугіно. В серпні нам дали завдання прикрити дорогу Луганськ - Краснодон. Туди ми їхали трьома ротами. Одна рота поїхала на Хрящувате. Моя в Новосвітлівку. Разом з нами була 24 бригада і перша механізована. І третя рота була на такій собі висотці. В Хрящувате і в Новосвітлівку заїхали без проблем. Там нас одразу почали обстрілювати. Вітати як то кажуть. Це вже було приблизно 15 серпня. Проходить буквально декілька днів, ми взнаєм, що та рота, яка була на висотці, її накрили з Луганська двома пакетами Града. І дві ракети залетіли в окоп. У нас девять 200-х було зразу. Це був жах. Ту роту одразу зняли, забрали на аеропорт. Обстріли почали частішати. Новосвітлівка і Хрящувате переставали бути селами, перетворилися на руїни. Сепаратисти в Хрящуватому взагалі пішки ходили і обстрілювали наших зі стрілецької зброї. До нас вони не підходили, тільки з артилерії били.

Згодом прийшов доблесний День Незалежності України. Обстріли почалися приблизно числа 23-го з десятої вечора і закінчилися в четвертій ранку 26-го. Тобто обстрілювали нас без перестану, тому з окопів ми майже не виходили. Майже кожен день були трьохсоті. Так само було і в 24-й бригаді і в першій механізованій.

І.К. Влітку в інтернеті з'являлася інформація про те, що у вас не має їжі і води, бо ви з усіх боків були оточені і до вас не могла прийти допомога

Б.Л. Їжа і вода в нас була. Дійсно, була блокада аеропорту, до нас не можна було так просто взяти і під'їхати, але прилітав АН-26 і скидав на парашутах воду, пальне і їжу.

І.К. А місцеві мешканці якось допомагали?

Б.Л. Там не виходило. Насправді там не можливо було якось допомагати. Аеропорт на окраїні, а кругом озброєні до зубів сепаратисти.

І.К.Який період часу в аеропорту був найважчим?

Б.Л. Пройшов День Незалежності, приїхав перший російський «гумконвой» і ми його дуже відчули. Як він просочився для мене й досі загадка, бо трасу ми перекрили. Пройшли день-два і ми їдемо з тих сіл на аеропорт, бо там просто нереально було вже знаходитись. Приблизно 27 серпня наша рота приїхала на аеропорт, але я особисто буквально на день швидше приїхав, бо 300-х вивозив. Тобто до 31 серпня всі наші були в аеропорту і саме в цей день створився «котел».

«Котел»

Б.Л. Крайній день літа, нас беруть в таке потужне кільце. Приблизно о південь нам передають по радіостанції, що приїхали їхні танки. Ми виходимо з бункерів на оборону проти танків.. з автоматами... цікаво було. І почалося. Заїхали їхні танки Т-90, БМП, БМД. Приїхали Псковська рота десантників, чєчєни, ще якісь росіяни. Знаєте, було як в Грузії. В них були білі пов'язки. Що цікаво, Псковські десантники і чєчєни бронежилетів не мали і касок в них майже не було. Вони у самих лише розгрузках бігали. Мабуть, їх відправили щоб списати. Почали їздити їх танки, у нас почався хаос, наші блокпости зносили один за одним, ми опинилися в щільному кільці. Хто встигав, той відступав з блокпоста на інший блокпост. Так вийшло, що частина наших ще в день змогла виїхати. А моя рота залишилася в аеропорту і тримала оборону до вечора. Авіація наша два рази прилітала, а артилерію ми свою замовляли прямо на себе. Казали: «Просто бийте по нас, бо не можна ніяк з ситуацій вийти».

Чєчєни взагалі кричали: «Айдар, сдавайся!». Хоча там «Айдару» не було. Але згодом вони заспокоїлися, дещо відійшли і як раз потемніло. І тут по радіостанції передають, щоб ми всі збиралися в бункері. Я заходжу в бункер, бачу що півбункера лежать поранені. Я, Слава Богу, був не поранений, але нас таких майже неушкоджених була меншість. Ближче до вечора нам сказали, що 24-ка на допомогу їде. Але потім стало відомо, що декілька машин 24-ки потрапили у засідку, їх обстріляли і вони поїхали назад. Про те був їхній водій «Урала», реально герой! Він на своїй неброньованій машині заїхав на самий аеропорт. Поранених одразу в цей «Урал» запакували і вони поїхали на Лутугіно, бо ми дуже хотіли врятувати наших побратимів. А ми пішки пішли... Виходим з бункера, все кругом палає. Ми швидко почали виходити з аеропорту і тільки чутно було, як взльотку мінометами і «Градами» накривають, чим раз, то ближче до нас снаряди падають 

«Дорога до дому»

Б.Л. Коли вийшли з аеропорту пішки пішли на Георгіївку. Втомлені, брудні, в крові. Звідти нас 24-ка забрала і повезла на завод. Ми тільки туди приїжджаєм і починається обстріл заводу, який тривав декілька днів. Згодом всі почали покидати Лутугіно і нас забрали. Всі поїхали на Побєду і заїхали до Щастя. Дуже довго їхали, хоча там недалеко, але ми їхали полями, бо не знали ситуації. В Щасті ми зовсім трохи часу провели, стоїмо такі, а там в «зеленці» стояв наш «Ураган», ми про то не знали. Сидимо зверху на машинах, нас всіх трясе від того аеропорту, дуже багато чого пережили бійці, і тут він дає залп. У нас починається паніка, не знаємо куди бігти, що робити, а потім дивимось - це наш «Ураган».

1 вересня ми поїхали в Побєду, переночували й почали збиратися до дому, тому що ми лишилася без техніки, без половини особового складу. А наше керівництво 2 вересня ще довго вирішувало, чи поїдемо ми до дому, чи ні. Десь о третій годині нам сказали, що ми їдемо до дому на 10 днів, але в нас не ротація, а як вони це назвали - «втрата боєздатності». Ми такі подумали, ну добре, хоч так. Треба було виїхати з Побєди. Нам подзвонили сказали, що батьки замовили 6 автобусів на Львів з Чугуєва. Але ми цього ще не знали та замовили собі три автобуси з Харкова. А щоб нас забрали з Побєди до Чугуєва нам треба було назбирати 15 тисяч гривень. Налічкою. Нас було 150 чоловік, але хто мав 20 гривень, хто 2 тисячі, я особисто дав тисячу. Хто там мав ту налічку на фронті? Тяжко-важко але цю суму назбирали. Вийшли з табору в Побєді і чекали біля траси. І десь біля сьомої години приїхали автобуси і ми поїхали в Чугуєв. Там був один наш замкомандира, який знаходився там весь час, щоб посилки передавати. Приїжджає туди, а там весь коридор в посилках аж під стелю з написами «на луганський аеропорт». Так ці посилки до нас і не доїхали. Наступного дня, 3 вересня, ми виїхали на автобусах, які нам замовляли батьки зі Львова. Прибули до Львова двома партіями, одна група раніше приїхала, друга – пізніше.

Десять днів побули вдома. На роботу вийшли 15 вересня. І буквально 20 числа нам кажуть, що треба виїжджати. 24 вересня виїхали майже всі мобілізовані, там майже 200 чоловік було, з кадрових поїхали приблизно 50 людей, решта лишилися, бо сказали, що замало відпочили, бо півроку не були вдома і дуже багато всього пережили. Така в нас була відпустка.

І.К. Наразі достеменно не відомо, скільки було загиблих під час оборони Луганського аеропорту. Можете назвати хоча б приблизну цифру?

Б.Л. Насправді загиблих порахувати не можуть і зараз. Навіть приблизно. Тому що ще є люди, які вважаються зниклими без вісті. Особисто з моєї роти було 7 -200-х. А поранених було більше ніж півроти. Але якщо брати взагалі з наших чотирьох українських десантних бригад, то в нас було найменше втрат.

І.К. Ви знаєте історію про донецьких «кіборгів», які прославилися на всю Україну. Ви не ображаєтесь з того, що хлопці, які боронили Луганський аеропорт, не стали такими відомими? Хоча оборона Луганського аеропорту тривала майже 150 днів.

Б.Л. Хлопців з донецького аеропорту поважають більше, на мою думку, тому, що в них було більше боїв лицем до лиця з ворогом. До того ж там не такі термінали, плюс які там були підвали під аеропортом. А луганський двоповерховий термінал завалився в крайній день і до того ж снаряд з «Тюльпану» впав на бункер 29 чи 30 серпня, пробив термінал аж до підвалу. Снаряд точно вдарив по бункеру. Уявіть собі, яма була в діматері, мабуть 8 метрів і в глибину десь метра 3. В бункері стіна тріснула і під'їхала на 10 сантиметрів уперед. В принципі, за нас майже не згадували по новинах, але нам якось не дуже образливо.

І.К. Ситуація в Донбасі й на сьогодні лишається складною. От як ви зараз думаєте, чи можна буде повернути Луганськ і Донецьк Україні?

Б.Л. Я думаю, що згодом повернути можна буде. Коли саме не можу сказати. Але коли сюди із-за кордону, як вони кажуть з луганського чи з донецького базарів, перестануть завозити «Гради», танки і людей, то все може закінчитися.

P.S. Про героя

Богдан Лях – кадровий військовий зі Львова. В перід подій в луганському аеропорту був командиром відділеня у складі 80-ї окремої аеромобільної бригади. Восени був переведений у спецпідрозділ, який сформували у Львові.  

Ким ви мріяли стати в дитинстві?

Б.Л. Якимось начальником на роботі.

Чого вам не вистачає на війні найбільше?

Б.Л. Сім'ї

Яку останню книгу ви прочитали?

Б.Л. Останню «50 відтінків сірого» прочитав. Першу частину.

Чи є у вас талісман?

Б.Л. Так, у мене є талісман. Колись моя мама у священика посвятила пояс, на ньому є 90-й псалом, для воїнів. І цей пояс мене захищає.

Вам, як карателю з досвідом, вже виділили клаптик землі і двох рабів?;)

Б.Л. Клаптики землі мені не видали. Мені офіційно відповіли, що землі нема. А від рабів я би не відмовився, щоб землю обробляли і хату будували ;)

Ірина Козирєва