Сім’ї кримських татар, що переїхали до Луцька в результаті анексії Криму можна перерахувати на пальцях однієї руки. Представники малого народу, що мають свою мову, звичаї та традиції с самого початку російсько-українського конфлікту були на боці України. Вони, як і раніше, вважають Крим своїм рідним домом, але зараз для них домом  стала вся Україна. 

Вдова Гульнара Сулейманова у Луцьку живе разом зі своїм 9-річним молодшим сином в однокімнатній орендованій квартирі. Старший син – майбутній військовий – зараз навчається у Львові. На порозі мене зустрічає ще один рівноправний член цієї родини – рудий жовтоокий кіт Гарік. Гарік виявляється надзвичайно дружелюбним звіром – під час всієї бесіди муркотить нам з Гульнарою та грається. 

– Гульнара, я прошу вас згадати Крим 2014  року: заяви влади Криму про перехід до Росії під час Євромайдану, «зелені чоловічки», мітинг кримських татар під ВР Криму, референдум під дулом автоматів. Що відбувалось у вашій сім’ї під час усіх цих подій?

– Раніше я не цікавилася політикою взагалі. Включити новини та звернути увагу на те, що відбувається в нашій країні мене змусив старший син. І коли я побачила, як розганяють студентів на Майдані, моєму обуренню не було меж. Потім почали в’їжджати танки, захоплювались військові частини, відбувся референдум. І навіть тоді я не уявляла, що все буде саме так. Думала: пограються, позалякують та підуть собі геть. На дворі 21 століття! Ну, навіть якщо і пройде цей референдум, я сподівалась, що його весь світ висміє та не визнає. Подруга плакала, не спала ночами. Говорила, що почнеться війна, нас будуть виселяти. Я вірила, що не може такого бути. Паніка почалася вже після. 

Наших чоловіків збирали в мечетях та говорили: «Стривайте, зачекайте! З Києву буде Указ! Коли українська армія піде їх вичищати – тоді підемо і ми. Для кримських татар анексія стала великою несподіванкою.  

– Але сталося те, що сталося. Як з’явилось рішення покинути півострів? 

– Я думала, що не дивлячись на все, я буду жити в Криму. Тут мій дім, тут моя земля, тут могили моїх пращурів. Але прийняти рішення знов допоміг старший син. Він просто заявив, що буде жити в Україні. 

Син тоді закінчував 11 клас. Попереду були екзамени, вступ до вузу. Після референдуму в Криму відмінили ЗНО. Випускників просто поставили перед вибором: Крим або Україна. До школи прийшли люди з районного відділу освіти та роздали анкети, де треба було вказати, де ти плануєш учитись далі. Через відчуття самозбереження, просити дитину брехати в цій анкеті я не стала. І він написав: «Львівська Академія Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного». І почалася істерика! Два місяці його ламали,  обзивали «кримським бандерівцем», чинили такий психологічний тиск, що я думала, він не витримає. Коли це не спрацювало, почали вмовляти, переконувати: «Та ти ж для них зрадник! Тобі не дадуть там навчатись, тебе знищать! Ти подумай, як престижно бути російським військовим. Які це зарплати!» Але він сказав: «Ні!» Нас одразу взяли на позначку для ФСБ, що він їде на Західну Україну. Воєнком нашого військкомату, який вже написав рапорт на звільнення, бо не бажав служити при Росії, порадив нам якомога швидше відмовитись від російського громадянства, бо випускників ставили на облік в військкомат. Ми поїхали в районний центр та відмовились від російського громадянства. 

– Були черги? На вас чинили тиск?  

– Черги були надзвичайно великими. Відмовлялося дуже багато людей. Ми їздили тиждень, щоб відмовитись від російського громадянства. Тиску ніякого не було, але на нас дивились, як на хворих. Вони не розуміли, чому ми не хочемо жити в Росії. 

Далі ми поїхали до друзів, що жили під Києвом здавати ЗНО. Нас одразу поставили на облік в військкомат, переробили усі документи, ми пройшли медичне обстеження та повністю переробили медичну карту. Разом з нами ЗНО здавало дуже багато кримчан. Люди розуміли ситуацію з освітою та намагалися вивозити дітей. З Києва ми вирушили до Львову. Там також здали всі іспити. Старший син вступив до Львівської Академії Сухопутних військ, а я з молодшим сином повернулась назад в Крим. 

– Не було розчарування?

– Коли в'їжджаєш з України в Крим, одразу бачиш різницю. Розумієш, що щось не так. На той період усі вокзали були оточені російськими військовими: відчуваєш себе як в тюрмі. Навіть звичайний кримський пейзаж здається якимось символічним: ці чорні дерева, випалені степи. Було важко бачити свої рідні місця такими. 

Доки не внесли закон про доноси на незадовільних, на вулиці всі сварилися майже до бійок. В чергах – сварки, в транспорті – сварки. Кримчани розділилися на тих, хто за Україну і на тих, хто проти. Люди не посміхаються, всі похмурі та чекають чогось недоброго. Коли об’явили, що Україна припиняє транспортне сполучення з Кримом, я почала панікувати, що не побачу свою старшу дитину. Ми швиденько зібрались і з молодшим сином та однією валізою вирушили в Луцьк. 28 грудня під Новий рік ми опинилися в Луцьку. 

– Чому ви обрали саме Луцьк? 

– Коли у Львові вступав мій старший син, нам соціальні служби повідомили, що місто переповнене. Також надали інформацію про те, де ситуація не настільки напружена та приймають переселенців. Разом з сином вступав хлопець з Луцьку. Його мама запропонувала нам поїхати до них: тихе, спокійне містечко, три години до Львову. Так і приїхали. 

– Яким було перше враження від Луцьку? 

– Саме тоді все сприймалося в сірих відтінках. Зима, все таке похмуре. Чуже місто. Мені було дуже важко. Поселилися ми у маленькій хатинці в районі військового госпіталю в приватному секторі. Там не було ані ванни, ані туалету. Була раковина, дві маленькі кімнати та газова плита. Я три тижні плакала, потім взяла себе в руки. Ми там пожили місяць, а потім переїхали в орендовану квартиру. 

Коли приїхали, написали заяву до 5-ї школи. Молодшого сина одразу прийняли, повідомили, хто вчитель, показали клас. Згодом краще познайомилися з Луцьком – таке гарне, спокійне європейське містечко. Познайомилась ще з однією сім’єю кримських татар – родиною Сайдаметових. Їхній старший син волонтерив в «Самообороні Майдану Волині». Почала долучатися. 

– Як склалася ситуація з роботою тут і якою вона була в Криму?

– В Криму ми заробляли торгівлею під час сезону відпочинку. Наші заробітки за літо дозволяли нам не працювати осінь, зиму та весну. Один сезон я торгувала випічкою (самса, похлава), інший – фруктами (персики, виноград, дині), третій – прикрасами чи сувенірами. Мої діти ні в чому не мали потреби, їм всього вистачало. Тут важко, бо на першому місці – оренда квартири. 

Ми хотіли тут розпочати свою справу – відкрити пекарню, щоб випікати наші смаколики. Дуже довго шукали приміщення, шукали пекарні, які можна орендувати, але так, нажаль, нічого не вийшло. Спочатку працювала на автомийці кухарем, пізніше – на складі брендового одягу. Я звикла працювати сама на себе, мені важливо, щоб робота приносила задоволення. Нещодавно на вулиці 8 березня відкрилася їдальня. Її в оренду взяв самообороновець та підприємець Сергій Рижков. До справи він підійшов зі смаком, це не звичайна столова: там все дуже гарно, смачно та по-домашньому. Там я працюю кухарем. Відтепер приходжу на роботу із задоволенням: чудовий колектив, приємне спілкування. Приходиш на роботу з посмішкою, додому також повертаєшся з посмішкою. Я задоволена. 

 

– Я знаю, ви якийсь час займались волонтерством разом із «Самообороною Майдану Волині». Розкажіть про це.

– Волонтерство про мене – це дуже голосно сказано. Волонтер – це Алім Сайдаметов. Хлопець робив маскувальні сітки для армії, буржуйки та ще багато іншого, хоча він інвалід.  А ми пекли солодощі. Приїжджали хлопці з «Самооборони», забирали ці коробки з випічкою та відправляли на Схід. Також було таке, що ми готували вдома тісто, перешаровували його, волонтери домовлялися з пекарнею, ми їхали туди та все випікали. Потім дівчата-волонтери продавали смаколики на Театральному майдані, а гроші йшли на АТО. Пекли й передавали солодощі в госпіталь пораненим бійцям – їм дуже подобалось. 

Самооборонівці – дуже хороші люди: підтримували, допомагали. Ми двічі переїжджали і двічі хлопці нам допомагали з переїздом: грузили, перевозили, заносили речі. Коли я завела мову про те, що хочу сплатити їм за бензин, вони й чути нічого не схотіли. Обійняли, побажали успіху та поїхали собі далі. 

– Наскільки вдається в Луцьку підтримувати кримськотатарські традиції, звичаї, мову?   

– Не наскільки. На Волині немає організації, яка б об’єднувала кримських татар. Нас у Луцьку лише 4 родини. Звісно, для двох дітей ніхто не буде тут щось організовувати. Рятує те, що спілкуємось з родиною Сайдаметових: разом згадуємо, коли пост, коли що треба зробити. А так ми розсипаємось. Нема громади кримських-татар у Луцьку, немає культурних зв’язків.

У Львові дуже потужна кримсько-татарська організація – там близько 1,5 тисячі людей. Молодь, діти, дорослі – усі мають собі заняття по душі. Діти вивчають гончарне мистецтво, мови: татарську, арабську, польську, німецьку, англійську, проводять різноманітні виставки, акції, вивчають традиції. Нас запрошували приїздити туди, але хіба наїздишся? 

Для мене це дуже болюче питання, бо наші діти забувають традиції, мову. В родині Сайдаметових помер батько, чоловік пані Лілі. Він став першим кримським татарином, що помер за межами Криму. Його поховали у Львові на кладовищі для мусульман. Виявилось, що молодь, яка зараз живе там взагалі не знає наших звичаїв. Добре, що були люди похилого віку. Вони підказали, як, що правильно треба робити. 

Дуже прикро, що губляться культура, мова, традиції кримськотатарського народу. Коли людина пам’ятає про своє минуле, знає своє коріння, історію пращурів – вона жива, в неї є майбутнє, коли в тебе немає коренів – ти розчиняєшся, мов цукор. 

– Чи відомо вам про долю ваших рідних в часи депортації кримських татар у 1944 році?  

– Я з дитинства чула ці історії. Моя мама з-під Сімферополя.  Була велика родина з 7 діточок. Дідусь та усі наші чоловіки були на фронті. Виселяли жінок та дітей. В Азію із 7 дітей вона приїхала одна. Її мама та інші діти померли в дорозі. Два брати та дядьки померли на фронті. Коли вона приїхала до Азії, їй було 7 років. Здали в інтернат. В 16 років вийшла заміж за мого батька-узбека. Він був військовим. Йому пропонували поїхати до Крима або в інші місця. Коли мама почула слово «Крим», одразу сказала, що хоче повернутись. Був 1975 рік і там, на той момент були не дуже привабливі умови для життя: степи, пісок, відсутній водопровід. Тоді Крим ще не довго був в Україні, там будувались дороги, підводились комунікації, газу не було. Але вони поїхали – мама хотіла на Батьківщину.

В 1975 році кримським татарам було заборонено пересікати кордон Криму. Батькові, як члену льотного складу дали квартиру. Мама взяла паспорт та пішла прописуватися. Коли начальник паспортного столу відкрив паспорт, то помінявся в обличчі. Там написано: кримська татарка. Її одразу з паспортного столу в оточенні наряду міліції везуть на вокзал без грошей, без речей. Насилу їй вдалось пояснити, що вона дружина військового. Передзвонили в військову частину, приїхав батько, все підтвердив. Лише так її лишили у спокої.  

Коли в 90-х Україна дозволила повернення кримських татар додому, люди стали повертатися. Їм дуже важко прийшлось. Російське населення зустріло кримських татар не дуже привітно: їх не брали на роботу, не продавали будинки, палили майно. Вони не пішли відбирати свої будинки. Можна було отримати земельну ділянку, де нічого не росте. Люди почали скидатись грошима всією вулицею та завозити чорнозем з території материкової України. І зараз там сади і виноградники – все цвіте. Уявіть, в Азії кримські татари були забезпечені, заможні люди. В них була робота, величезні будинки, виноградники. Ми – народ накопичувальний, завжди думали про дітей, їхнє майбутнє. А в 90-х роках гроші знецінилися і в Крим люди повернулись жебраками. Щоб прогодувати дітей, ліпили коржі з просіву комбікорму та запікали на цеглі, бо не було газу, будували теплички. Приходили місцеві й палили ці теплиці, витоптували посіви, заганяли корів. Кричали: «Це наша земля! Ви – зрадники! Навіщо ви приїхали?». Пізніше вже адекватні люди побачили, що кримські татари не такі вже й страшні. Побачили,  що ми сімейні, багатодітні, працьовиті люди та потрохи заспокоїлися. Мама розповідала, що якось навіть знайшла свій будинок. Каже, яким стояв він в 40-х роках, таким й залишився. Там жили люди, але зовні будинок ніяк не змінився. 

– Ви хочете повернутись додому? В якій ситуації це можливо?

– От коли об’являть, що Путін помер, то ми одразу будемо там. Ми навіть чекати не будемо, коли Крим повернеться в Україну – ми там почекаємо (сміється – авт.). Другий варіант можливий тоді, коли зовсім задушить ностальгія за Кримом. Я знаю, що там погано, там дуже важко, не буде таких можливостей, такого розвитку для дітей, як тут. Але я хочу, щоб моя дитина жила на землі своїх пращурів, знала свою історію, свої звичаї, традиції, мову. А хто буде відновлювати там після них усе? Ті, хто кричав «Росія» не будуть цього робити. Вони шапки поміняють та будуть собі далі жити. Як би не було тут добре, але там наша мала батьківщина. 

Малий вже непогано адаптувався й тут. В нього є друзі, він добре говорить українською, грає з місцевими дітьми у дворі, ходить в кіно. Але справжній друг залишився там. По Skype син категорично відмовляється з ним говорити. Каже: «Не можу. Я буду плакати». Друг дзвонить, а він не відповідає. Дуже хоче додому. 

– Давайте про приємне. Чи очікувана була для вас перемога на Євробаченні Джамали? Вболівали за кримську татарку, що принесла перемогу Україні? 

– Перемога очікувана! Чомусь я була впевнена, що вона переможе. В неї дуже сильний голос, її виступ відрізнявся від інших. Було багато спекуляцій, що кримські татари, що політика, що все проти Росії. Але я вважаю, що перемога України на Євробаченні – це історична справедливість. Я дуже раділа, що перемогла Україна і вболівала за Україну. Як то кажуть: «Що москалю – погано, то – добре нам». 

Останнім часом ми відчуваємо себе не окремою, а єдиною нацією. Не важливо, якою мовою ми говоримо, які традиції зберігаємо, ми всі – українці. В цьому ми єдині. Коли  ми припинимо поділяти один одного за регіонами, мовою – станемо непереможні. 

Наталя Скороход